У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий - Андрій Хімко
— Напам'ять не знаю, бо не занотував. Написав і прочитав експромтом на семінарі, та й забув!
Левшин, що звик ламати спротив допитуваних, був розгублений і вражений, бо Янчук явно його не боявся, відповідав щиро й заперечливо, нарешті навідріз відмовився підписувати вимогу про кару Хорунжій, Чигиринові і якомусь Якову Погаратному — комуністам-лівоухилістам, що співчувають бухаріно-риківщині. Тож начальникові нічого іншого не лишилося, як пригрозити студентові виключенням з комсомолу й технікуму за непідтримку лінії партії.
— Я на тому належно не розуміюся, то й підписувати нічого не буду, — повторив Янчук на домагання слідчого. — Не був, не бачив, не чув, не пам'ятаю, — товк Петро, немов у ступі, і слідчий мусів нарешті обмежитись записом попередження про ознайомлення студента із відповідальністю за неправдиві свідчення по статтях закону і взяттям його підпису.
Але відпустив хлопця Левшин із натяком, що розмова ще повториться, як Янчук подумає і прийде розповісти про ворожу діяльність усіх згаданих під час допиту...
Ще однією подією, що сприяла поверненню Петра від «райських» ночей до суворої реальності, була зустріч на пристані із Ліною та її подругою. Він вантажив якогось дня баржу фруктами й овочами, помітивши дівчат зовсім випадково і перестоявши між горами ящиків, поки вони не відійшли, Ліна ж, певне, наглядала за його роботою протягом тривалого часу.
Наступного дня в технікумі він прочитав на дошці об'яв виклик до наукового секретаря Віри Володимирівни Баницької, яка була напівсліпою «ходячою енциклопедією», чоловіка якої було засуджено за СВУ та знайомство із Єфремовим і яка, щоб урятувати себе, сина, що учився з Петром у медтехнікумі, старих матір і свекруху та власний дім із садом у центрі міста від висилок і конфіскацій, відмовилася від чоловіка, за його ж порадою, та підписала вимогу про його осуд і належну йому кару.
— Хай буде добрим і для тебе, — відповіла на Янчукове «добридень». — Сідай і поясни мені, чим ти прошпетився, що заввідділом міськосвіти товариш Жук кличе тебе до свого кабінету?
— Заввідділом? Вперше чую від вас його прізвище! — лячно згадав Петро про свої нечисленні гріхи: корки, три свідоцтва зі школи і викрадену у технікумі механізації постіль.
— Ти справді не знаєш його? — щось перечитала на папірці. — Він був колись червонокозаком, як і твій батько.
— Справді. Може, йому щось сказав професор педінституту Василь Самійлович Нерода, який знав мого батька і знає мене?
— Нерода тебе знає!? То це він влаштував тебе на робфак?
— Ні, я з ним познайомився, коли був уже зарахований.
— По яких же це документах, якщо оригінал твого свідоцтва — у нас?
— Дозвольте, Віро Іванівно, на це питання вам не відповідати, щоб не викликати гніву.
— Я то дозволю, але не він, і не ще дехто! — пильно подивилася через багатошарові лінзи науковий секретар на студента. — Він дуже порядний службовець! Іди до нього і вертайся, щоб я знала, яка ще біда на тебе чигає. При твоїй відвертості, може, допоможу тобі, як колись пробувала перед Левшиним, — кинула Петрові навздогін...
— Добре було б, коли б він був добрим, — привітав студента у відповідь заввідділом. — Ні, не помилка, прошу присісти отам на канапі, маю до тебе справу, — уважно роздивлявся Янчука кремезний чолов'яга у сорочці-вишиванці із гумками на рукавах.
Петро чимало часу сидів, як на голках, не сміючи зустрітися із поглядом господаря, що мовчав і критично, хоч і приязно, роздивлявся його.
— Тяжко тобі вчитися? — якось по-батьківськи заговорив він нарешті.
— Тяжкувато... Дуже програма складна в нас, — губився студент у здогадах, вирішивши зайвого не говорити.
— Батько твій був у козаках?
— Були, — почервонів Янчук, пригадавши, що про це він говорив Павлові Силовичу, Асі Соломонівні та Ліні.
— То правда і те, що у вас було десять душ сім'ї, а лишився лише ти один?
— Правда, — знову згадав він поінформованих, морочачись, хто з них міг розповісти його історію заввідділом.
— Підробляєш потроху на прожиття?
— Час від часу, як трапляється.
— То й мені щось своє, родинне й батьківське, розкажи. Може, і я тобі чимось зможу зарадити. Я також колись червонокозаком був.
Янчук, попри своє попереднє рішення, врешті зважено, хоч і коротко, оповів майже все про своє минуле, не утаївши ні безпритульності, ні вуличного жебрацтва та грота у Прикубанні, ні викрадення речей у «шобли» та її помсти, від якої лишився рубець на шиї. Згадав і управителя концесії дядька Гната з Чигирина, і Лізу Потапівну з Одеси, і добру Хорунжу на своїх учителів.
— Скільки ж часу ти був у Ростовській колонії? — уточнив заввно.
— Дуже недовго, бо наглядачі там безбожно обкрадали й об'їдали дітей і ті мерли, як мухи, по десятку на день.
— Як же так сталося, що німець поселив тебе разом із сином у себе вдома?
— Твердо не знаю. Думаю, може син, познайомившись зі мною при отарах, умовив його, щоб учитися від мене української мови, а може, дядько Гнат його на те підбили, попрохавши, — до них німець ставився приязно.
— А довідку цю тобі, як комунарові, видала сама Хорунжа?
— Сама Варвара Степанівна: і в комуну поселила, як вернувся до міста, і довідку дала потім, ще й наказала завірити із неї копії, кимось надруковані у райвиці.
— Доброю була Хорунжа до тебе?
— Чому була? Вона є такою й тепер, хоч листа від неї я мав давненько, бо не писав їй, — згадав Петро Левшина і його вимогу підписатись про те, що Варвара Степанівна — бухарінка.
— То добре, що не писав, не до тебе їй тепер, — помовчавши, сказав, постукуючи пальцями по якихось паперах на столі, заввно. — В театрі любиш бувати, на контрамарки там підробляєш? — спитав, перевівши мову на інше.
— Буваю, як режисер, адміністратор чи й директор дасть контрамарку, — паленів студент, здогадуючись, хто його «продав».
— Які у тебе плани на майбутнє? — щось записав у блокнота господар кабінету.
— Поки-що — закінчити
