Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Через два дні потеплішало. Франц продав своє пальто, надяг теплу білизну, яка не знати звідки взялася в Ліни. Ось він стоїть на Розенталерплац перед магазином «Готовий одяг Фабіша, Фабіш і Ко», вишукана кравецька майстерня, пошив на замовлення, добротна робота, низькі ціни — то ознаки наших товарів. Франц закликає купувати затискачі для краваток: «І чого це на заході Берліна пани носять метелика, а пролетарій не носить? Панове, прошу ближче, фройляйн, ви також, разом із вашим чоловіком, підліткам вхід не заборонено, для підлітків ті самі ціни, не дорожче. Чому ж пролетарій не носить краватку? Бо він її пов'язати не вміє. Тож він змушений купувати затискач для краваток, коли ж він його купив, то бачить, що той поганий, і краватку з ним не зав'яжеш. Це шахрайство, від цього народ стає озлобленіший, це вкидає Німеччину в ще більшу нужду, а воно й так невесело ведеться. Чому ж, наприклад, не беруть великі затискачі для краваток? Бо нікому не має охоти прив'язувати до шиї совок для сміття! Такого не захоче ні чоловік, ні жінка, такого не захоче й немовля, хоч воно не здатне відповісти. З цього не слід сміятися, панове, не смійтеся, адже ми не знаємо, що там діється в милій, маленькій дитячій голівці. О божечки, мила голівонька, його мила голівка й волоссячко, немає нічого милішого, але платити аліменти — то вже не смішно, то може довести до біди. Купіть собі такі краватки у Тіца або у Вертгайма, а не хочете в євреїв купувати, то можна й деінде. От я — арієць».
Він піднімає капелюха — руде волосся, червоні відстовбурчені вуха, веселі бичачі очі. «Великі універмаги не потребують моєї реклами, вони й без мене проживуть. Купіть собі таку краватку, як оце в мене, але подумайте, як будете її зав'язувати.
Панове, хто має сьогодні достатньо часу зранку зав'язувати краватку? Хіба не краще дозволити собі кілька додаткових хвилин сну, адже нам доводиться багато працювати, а заробляємо ми небагато. А ось такий затискач для краватки покращить ваш сон. Він — конкуренція для аптек, адже хто його купить, той не потребуватиме снодійних пігулок чи сиропів, зовсім нічого. Засинаєш одразу, як немовля на материнській груді, адже знаєш: завтра не треба квапитися; те, що тобі потрібно, вже готове й лежить на комоді, треба лише заправити за комір. Ви ж витрачаєте гроші на всілякі дурниці. Ось минулого року ходили дивитися на тих дурисвітів у «Крокодилі»[37], пригадуєте, перед дверима продавали гарячі сосиски, а всередині лежав Жоллі[38] у скляній труні, в нього на обличчі була щетина, як капуста квашена. Це всі бачили, — та підійдіть ближче, щоб мені не надривати горло, мій голос не застрахований, я ще й першого внеску не зробив, — отож ви бачили, як Жоллі лежав у скляній домовині. А як йому потайки шоколад підсовували, цього ви не бачили. А в мене ви одержите правдивий товар, це не целулоїд, це вальцьована ґума, двадцять пфеніґів за штуку, за три — п'ятдесят.
Зійдіть з дороги, молодий чоловіче, а то вас ще авто задавить, а хто прибиратиме всю ту бридоту? Зараз я вам поясню, як зав'язувати краватку, вам не треба нічого вбивати в голову дерев'яним молотком. Ви людина кмітлива, і так зрозумієте. Отже, з одного боку ви забираєте десь сантиметрів із тридцять-тридцять п'ять, потім складаєте краватку, але тільки не ось так, а то у вас буде не вузол, а роздушена на стіні блощиця, так би мовити, здобич на шпалерах, поважні пани так не носять. Отже, склали, а потім берете мій апарат. Треба економити час. Час — то гроші. Романтики тепер немає, і вона ніколи не повернеться, нічого вже не вдієш. Ви ж не будете щодня навколо шиї намотувати зашморг, вам потрібен готовий вишуканий вузол. Ось подивіться, це буде для вас різдвяним подарунком, якраз на ваш смак, пане, вам на радість. Якщо за планом Доуса[39] вам ще щось залишили, то хіба вашу голову під капелюхом, а хто має голову на плечах, той зрозуміє: це саме для мене, купую й понесу додому собі на втіху.
Панове, всім нам потрібна розрада, всім до одного, й коли ми дурні, то шукаємо її у кнайпі, але розумний так не вчинить, він побереже свого гаманця, бо сьогодні корчмарі поять такою гидкою горілкою, що аж з душі верне, а добра — дорога. Тож беріть оцей апарат, пропустіть ось тут краватку вузьким кінцем, ви можете взяти й ширший кінець, але не ширший, ніж шнурки на черевиках у голубих, коли вони виходять на прогулянку. Ось тут пропускаєте кінець, а тут витягаєте. Справжній німець купує лише справжні товари, такі, як у мене!»
Ліна дає жару голубим
Але Франца Біберкопфа таке не задовольняє. Він крутить головою на всі боки. З добродушною нетіпахою Ліною він поспостерігав за вуличним життям між Алексом та Розенталерплац і вирішив торгувати газетами. Чому? Йому сказали, що ця справа для нього, і Ліна може допомогти. Раз туди і раз сюди, навкруги, і без біди.
«Ліно, я не вмію виступати, я не народний трибун. Коли я згукую покупців, мене розуміють, але це все не те. Знаєш, що таке розум?» — «Ні», — Ліна витріщила на нього очі, чекаючи відповіді. «Ось подивися на хлопців на Алексі або тут, всі вони не мають розуму. Навіть ті, в кіосках, і ті, що тягнуть візочки, то все не те. Вони, звісно, спритні хлопці, міцні парубки, хіба я не знаю! А от уяви собі промовця в райхстазі, Бісмарка чи Бебеля, ці, що зараз — то пусте, а ті мали розум. Розум — то голова, а не просто макітра. А за цих усіх гуртом я й шеляга не дам, порожні кебети. Має бути добрий промовець». — «Ось як ти, Франце». — «Я — і промовець, ну ти даєш! Знаєш, хто був промовцем? Ти не повіриш — твоя господиня». — «Ота Швенк?» — «Та ні, колишня, на Карлштрасе, звідки я речі твої забрав». — «Та, що біля цирку? Про ту краще не згадуй».
Франц із таємничим виглядом схилився до Ліни. «Ось та була промовиця, Ліно, про таких тільки в книжках можна прочитати». — «Та де там! Приперлася до мене в кімнату, а я ще в ліжку лежала, схопила мою валізу й потягла до дверей, й тільки через те, що я за один місяць не заплатила». — «Гаразд, Ліно,
