Долина страху, Артур Конан Дойль

Шефтер стишив голос, як і всі тут, хто вимушено торкався цієї теми:

— Прибирачі — старовинний масонський орден.

— Але я також масон!

— Ви? Знаючи це, я б ніколи не впустив вас до себе в будинок.

— Чому ж ви так не любите орден? Він ставить перед собою мету милосердя та добра.

— Можливо, деінде й так, але не в нас.

— А тут?

— Це зграя вбивць.

Мак-Мурдо недовірливо зареготав.

— Є докази?

— Докази? А хіба вам мало п’ятдесяти вбивств? Судячи з усього, ви навіть не чули про Мілмена, Ван-Шорста, сім’ю Піклсонів, старого містера Ейме, маленького Біллі Джеймса та безліч інших. Докази! У долині не бракуватиме нікого, чи чоловіка, чи жінки, хто не мав би доказів!

— Це звичні плітки, — заперечив Мак-Мурдо.

— Проживши в нашому місті довше, ви зміните свою думку. Втім, я забув, що ви також один із них. Тому прошу вас знайти собі інше приміщення, містере. Досить із нас залицяльника Етті, котрого ми не наважуємося вигнати. А вже серед своїх мешканців я таких терпіти не буду. Наступну ніч маєте провести вже під іншим дахом.

Мак-Мурдо не лише позбавляли кімнати, але й віддаляли від дівчини, котру він щиро покохав. Вийшовши від старого, він застав Етті у вітальні й розповів їй усе.

— Я не так уже й засмутився б, якби йшлося лише про кімнату, — скривився він, — але ж, Етті, хоча я й знаю вас усього тиждень, але жити без вас не можу!

— Замовкніть, містере Мак-Мурдо, — зупинила його Етті. — Адже я вам казала, що ви спізнилися. На вашому шляху стоїть інший. Щоправда, я не обіцяла вийти за нього, але й стати нареченою когось іще тепер уже не можу.

— А якби я опинився тут раніше? Тоді міг би сподіватися?

Етті затулила обличчя руками.

— Бог свідок, я б цього хотіла... — прошепотіла вона, заливаючись слізьми.

Мак-Мурдо опустився перед дівчиною на коліна.

— Невже непевними обіцянками ви згубите своє й моє щастя? Прислухайтеся до серця: воно правдивіше за слова, сказані в хвилину, коли ви самі не знали, що говорите. Скажіть, що згодні стати моєю дружиною, і ми разом подамося назустріч своїй долі.

— А ми поїдемо звідси?

— Ні, залишимося тут, люба, — і руки парубка на мить обійняли дівчину.

— Але, Джеку, нам залишатися тут не можна. Заберіть мене звідси, будь ласка.

На мить обличчя Мак-Мурдо висловило сумнів, але майже відразу ж стало жорстким, немов граніт.

— Ні, я не боягуз і боротимуся за вас проти всіх на світі.

— Але чому б нам не поїхати?

— Я не можу цього зробити, Етті.

— Чому ж?

— Я ніколи не зможу дивитися людям у вічі, якщо знатиму, що мене вигнали хоча б звідкілясь. Крім того, чого ж нам боятися? Хіба ми не вільні люди у вільній країні? Якщо кохаємо одне одного, хто наважиться стати між нами?

— Ви не знаєте, Джеку... Ви пробули тут занадто короткий час, не знаєте цього Болдвіна, Мак-Ґінті та Прибирачів загалом.

— Не знаю й не боюся їх, — відповів Мак-Мурдо. — Мені доводилося зустрічатися з різними людьми, і я ніколи нікого не боявся, навпаки, все закінчувалося тим, що навколишні почали боятися мене. Але скажіть, Етті, якщо Прибирачі, як каже ваш батько, чинили в долині Вермісси одне вбивство за іншим і якщо всі знають їхні імена, то чому не віддали злочинців під суд?

— Ніхто не наважиться виступити проти них свідками. Будь-хто з них не прожив би й місяця. До того ж завжди знайдеться хтось зі зграї, хто під присягою засвідчить, що під час скоєння злочину обвинувачуваний буцімто був десь на протилежному боці долини.

— Я, правда, чув дещо й раніше про Прибирачів, але вважав усе це вигадками. Можливо, Етті, у них є вагомі причини так чинити. Може, їх переслідують і вони не можуть захиститися іншим чином?

— О, Джеку, замовкніть! Саме такі слова я чую від того іншого...

— Від Болдвіна?

— Атож, і тому зневажаю його. Джеку, тепер можу сказати вам правду: я всім серцем ненавиджу його й водночас смертельно боюся. Боюся за себе й особливо за батька. Якби я сказала Болдвіну правду, на нас неминуче звалилася б страшна біда. Тому мені довелося звільнитися від нього хоча б непевною обіцянкою. Іншого виходу не було. Якби ви тільки погодилися втекти зі мною, Джеку! Ми взяли б на себе турботу про батька й зажили б спокійно десь далеко.

Обличчя Мак-Мурдо знову віддзеркалило внутрішню боротьбу й згодом скам’яніло.

— Нічого лихого не станеться ні з вами, Етті, ні з вашим батьком. А щодо тих страшних людей... Настане час, і ви зрозумієте, що я не кращий із найгіршого з них.

— Ні, Джеку, я в це не вірю й завжди довірятиму вам.

Мак-Мурдо гірко засміявся.

— Як же мало ви про мене знаєте! Ви, із вашої невинною душею, навіть не підозрюєте, що в мені відбувається...

У цю мить двері різко розчахнулися, і в кімнату розв’язно, з виглядом господаря, увійшов гарний парубок, приблизно одного віку з Мак-Мурдо, схожий на нього зростом і поставою. З-під крислатого капелюха, якого він і не подумав зняти, виднілося обличчя з лютими владними очиськами й орлиним носом. Збентежена та перелякана Етті негайно схопилася з крісла.

— Рада бачити вас, містере Болдвін, — сказала вона. — Будь ласка, сідайте.

Упершись руками в боки, прибулець залишився стояти, витріщившись на Джека.

— Хто це? — коротко кинув він.

— Мій приятель, наш новий мешканець. Містере Мак-Мурдо, дозвольте відрекомендувати вам містера Болдвіна.

Парубки похмуро вклонилися один одному.

— Гадаю, міс Етті повідомила вам про наші плани? — поцікавився прибулець.

— Наскільки я зрозумів, вас із нею нічого не пов’язує.

— Справді? Ну, тепер можете дізнатися й інше. Інформую, що ця дівчина — моя наречена. Тож вам краще зараз десь пройтися й не плутатися тут під ногами... Тим більше що вечір гарний, — додав Болдвін із насмішкою в голосі.

— Дякую, але мені не хочеться надвір.

— Ні? — очі юнака спалахнули гнівом. — Може, вам хочеться побитися, містере?

— Дуже, — відгукнувся Мак-Мурдо, підводячись. — Ви не могли сказати мені нічого приємнішого.

— Заради Бога, Джеку, заради Бога, — задихаючись, промовила розгублена Етті. — О, Джеку, він учинить щось жахливе!

— Ага, то він для вас уже «Джек»? — загарчав Болдвін. — Справа дійшла до імен?

— Ах, Теде, будьте розсудливі! Якщо ви колись мене кохали, будьте великодушні!

— Мені здається, Етті, якщо ви залишите нас удвох, ми швидко все залагодимо, — спокійно сказав Мак-Мурдо. — Або, може, вам, містере Болдвін, заманеться пройтися зі мною вулицею? Чудова погода, а за першим рогом є зручний пустир.

— Я покараю вас, навіть не забруднивши рук, — кинув Джеку його ворог. — Незабаром ви ще пошкодуєте, що уві­йшли в цю оселю.

— Мені здається, зараз дуже вдалий час, — погодився Мак-Мурдо.

— Я сам оберу час. Погляньте, — він закасав рукав і показав на руці дивний знак: випалене коло з трикутником усере­дині. — Ви знаєте, що це означає?