Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Засуджений до страти добряче підобідав.
— Тоді йди допоможи Арі.
— Ара їде з нами?
— Ні, я беру Пітерса, бо він знає по-німецькому.
— А не можна замість нього Ару? Я не хочу бути в бою з Пітерсом.
— Може, Пітерс своєю німецькою мовою допоможе нам уникнути бою. Слухай, Віллі. Мені потрібні полонені. До того ж з ними лоцман, і я не хочу, щоб він загинув.
— Ти виставляєш багато умов, Томе. І це при тому, що їх там вісім чи, може, й дев'ять, а нас троє. Та й який біс знає, що з ними лоцман?
— Ми знаємо.
— Давай не будемо гратися в дрисляве благородство.
— Я питав тебе, чи хочеш ти їхати.
— Я їду, — сказав Віллі. — От тільки той Пітерс…
— Пітерс буде битися. Зроби ласку, пришли сюди Антоніо й Генрі.
— Ти думаєш, Томе, вони там? — спитав Антоніо.
— Я цілком певен.
— Томе, а мені з вами не можна? — спитав Генрі.
— Ні. Шлюпка вміщає тільки трьох. Якщо з нами щось станеться, постарайся прошити шхуну із п'ятдесяток, коли вона спробує втекти з початком припливу. Потім знайдете її в отій довгій затоці. Вона буде пошкоджена. А може, й не дійде аж туди. Якщо пощастить, захопіть полоненого, одвезіть на Кайо-Франсес і здайте під розписку.
— Чи не міг би я поїхати замість Пітерса? — спитав Генрі.
— Ні, Генрі. Ти вже пробач, але він говорить по-німецькому. Команда в тебе добра, — мовив він до Антоніо. — Якщо з нами все буде гаразд, я залишу Віллі й Пітерса на шхуні з чим там приведеться, а сам привезу шлюпкою полоненого.
— Наш останній полонений не довго дихав.
— Постараюся привезти справного, міцного й здорового. Ідіть наниз і догляньте, щоб усе там було як слід. А я хочу трохи подивитися на отих фламінго.
Він стояв на містку й дивився на рожевих фламінго. Річ тут не тільки в забарвленні, думав він. Не тільки в поєднанні чорного з ясно-рожевим. Головне — їхня величина і те, що окремі частини тіла в них потворні, але в цілому химерно-прекрасні. Мабуть, це дуже давня порода птахів, що дійшла до нас із глибокої минувшини.
Він не дивився на птахів у бінокль, бо тепер йому не потрібні були деталі. Йому потрібна була ота рожева барва на сіро-бурому тлі. Тим часом туди прилетіли ще дві зграї, і тепер уся обмілина була забарвлена так, як він ніколи не наважився б намалювати. Чи, може, й наважився б і саме так намалював би. Приємно помилуватися на фламінго, вирушаючи в таку дорогу, подумав він. А тепер треба йти, щоб вони там не стривожились і не уявили собі казна-чого.
Він зійшов з містка і сказав:
— Хілю, піднімайся туди й не спускай бінокля з острова. Генрі, якщо зчиниться стрілянина, а потім з-за острова покажеться черепашатник, відбатуй йому к такій матері ніс. Усі інші хай стежать у біноклі, куди тікатимуть ті, що вціліють, а переловити їх зможете й завтра. Якщо шлюпка буде пошкоджена, позабивайте дірки і вживайте її на діло. На шхуні є човен, його теж зможете полагодити й пустити в діло, якщо ми не дуже його роздовбаємо.
— Які ще накази? — спитав Антоніо.
— Регулярно випорожнюйтесь і живіть по змозі праведно. Ми не примусимо довго себе чекати. А вас двох, панове байстрюки, прошу зі мною. Ходім.
— Моя бабуся завжди твердила, що ніякий я не байстрюк, — мовив Пітерс. — Вона казала, що я наймиліше й найзаконніше дитинча в усій окрузі.
— І моя матуся запевняла, що я не байстрюк, — сказав Віллі. — Як ми сядемо, Томе?
— Найкраща рівновага, коли ти на носі. Та коли хочеш, на носі сяду я.
— Ні, сідай до стерна, — відказав Віллі. — Он який тепер у тебе корабель.
— Виходить, випав мій номер, — мовив Томас Хадсон. — Росту вгору. Прошу на борт, містере Пітерс.
— Радий вітати вас на борту, адмірале, — сказав Пітерс.
— Щасливих ловів! — гукнув Генрі.
— Будь покійник! — гукнув у відповідь Віллі. Заджеркотів мотор, і шлюпка взяла курс на силует острова, що тепер, коли вони були над самою водою, здавався ще нижчим.
— Я підійду збоку, і ми тихцем піднімемось на борт. Обидва кивнули — один на середній банці, другий на носі.
— Залізяччя начепіть на себе. Тепер нехай бачать, начхати, — сказав Томас Хадсон.
— Не знаю, де б я його все й сховав, — мовив Пітерс. — Я тепер чисто як бабусин мул.
— То й нехай. Мул добра худобина.
— Томе, я доконче маю пам'ятати всю оту чортівню щодо лоцмана?
— Пам'ятай, але май і свою голову на в'язах.
— Ну от, — озвався Пітерс. — К бісу тепер усі наші клопоти.
— Годі, помовчмо, — сказав Томас Хадсон. — На борт поліземо всі водночас, і якщо їх не буде на палубі, ти гукнеш їм по-їхньому, щоб виходили, руки вгору. Все. Говорити більш не можна, бо голоси чути далі, ніж мотор.
— А що, як вони не вийдуть?
— Віллі кине вниз гранату.
— А якщо вони будуть на палубі?
— Обстріляємо по секторах. Я — кормовий, Пітерс — середній, ти — носовий.
— А гранату вниз мені кидати?
— Ну звісно. Ми повинні захопити поранених, яких можна врятувати. Тим-то я і взяв санітарну сумку.
— Я думав, це для нас.
— І для нас. А тепер цить. Усе ясно?
— Ясніше за г…, — відказав Віллі.
— А затичок для гузен нам не видали? — спитав Пітерс.
— Їх же скинули з літака сьогодні вранці. Хіба ти не одержав?
— Ні. Моя бабуся завжди казала, що жодне дитинча на всьому Півдні не має такого поганого шлунка. Одну мою пелюшку навіть виставлено у Смітсонівському інституті.
— Ну, годі брехати, — тихо мовив Віллі, одхилившись назад. — Ми маємо все зробити ще завидна, Томе?
— Зараз же.
— Бідолашна моя голівонька, — сказав Віллі. — Оце-то я вскочив у халепу з цими злодюгами й горлорізами.
— Заткнися, Віллі. Побачимо, який ти в бою.
Віллі кивнув головою і втупив своє видюще око вперед, на зелений острів, що немовби стояв навшпиньки на рудувато-коричневому корінні мангрів. Він ще тільки раз обізвався перед тим, як вони почали обходити мис:
— На цьому корінні трапляються добрячі устриці. Томас Хадсон мовчки кивнув головою.
XVI
Вони побачили шхуну одразу ж, як обійшли мис і поминули вузьку протоку між тим островом і невеличким сусіднім острівцем. Вона стояла біля самого острова носом до берега, із щогли звисали пагони дикого винограду, а палуба була вкрита зеленим мангровим гіллям.
Віллі одхилився назад і тихо промовив майже у вухо Пітерсові:
— Човна на ній немає. Перекажи далі.