Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— Можу замовити фазана чи вальдшнепа.

— Вальдшнепа, — сказав я.

Ми пішли коридором. Килим на підлозі був потертий. Обабіч були двері, багато дверей. Управитель зупинився перед одними, відімкнув і розчинив їх.

— Прошу. Дуже мила кімната.

Хлопець в лівреї поклав пакунок на стіл, що стояв, посеред кімнати. Управитель розсунув віконні штори.

— Туман надворі,—сказав він.

Меблі в кімнаті були оббиті червоним плюшем. В ній було багато дзеркал, двоє крісел і широке ліжко під атласним покривалом. Бічні двері вели до ванної.

— То я пришлю вам меню, — сказав управитель, вклонився і вийшов.

Я підійшов до вікна й визирнув надвір, тоді смикнув за шнур і зсунув важкі плюшеві штори. Кетрін сиділа на ліжку й дивилася на кришталевий свічник. Вона вже скинула капелюшок, і коси її вилискували проти світла. Вона побачила своє відображення в одному із дзеркал і підняла руки, щоб поправити коси. Я бачив її в трьох інших дзеркалах. Вигляд вона мала невеселий. Вона повела плечима, і її плащ зсунувся на ліжко.

— Що з тобою, люба?

— Я ще ніколи не почувала себе повією, — сказала вона.

Я відійшов до вікна, розсунув штори і подивився надвір. Досі мені й на думку не спадало, що може бути отак.

— Ти ж не повія.

— Я знаю, любий. І все ж почувати таке доволі гидко, — Голос її звучав сухо, байдуже.

— Це найкращий готель, куди нам можна було піти, — сказав я.

Я дивився у вікно. По той бік площі світилися вогні вокзалу. Вулицею проїжджали екіпажі, а далі мені видно було дерева в парку. Світло з вікон готелю відбивалося на мокрій бруківці. От чорт, подумав я, оце тепер — і сперечатися?

— Іди сюди, будь ласка, — обізвалася Кетрін. Байдужості в її голосі вже не було. — Ну йди, йди. Я знов хороша дівчинка.

Я обернувся до ліжка. Вона усміхалась. Я підійшов, сів поруч на ліжко й поцілував її.

— Ти моя хороша дівчинка.

— Та вже певно, що твоя, — сказала вона.

Коли ми повечеряли, нам стало краще, а потім і зовсім чудово, і невдовзі ми вже почували себе там, як у власній домівці. Досі нашою домівкою була моя палата в госпіталі, а тепер нею так само став і цей готельний номер.

За вечерею Кетрін накинула на плечі мій френч. Ми зголодніли, а вечеря була смачна, і ми випили пляшку капрі та пляшку сент-естефа. Пив переважно я, але й Кетрін випила трохи, і це враз піднесло її настрій. Їли ми вальдшнепа з картопляним суфле та пюре з каштанів, салат, а на десерт — сабайон.

— Гарна кімната, — сказала Кетрін. — Премила кімната. Треба було нам тут оселитись на весь той час, що ми жили в Мілані.

— Кімната кумедна, але приємна.

— Розпуста — чудова річ, — сказала Кетрін. — Люди, що вдаються в неї, мають, як видно, непоганий смак. Цей червоний плюш просто чарівний. Саме те, що треба. І дзеркала дуже гарні.

— Ти мила дівчинка.

— Не знаю тільки, як прокидатися в такій кімнаті вранці. Але загалом вона пречудова.

Я налив собі ще келих сент-естефа.

— Треба б нам утнути щось справді гріховне, — провадила Кетрін. — А то все, що ми робимо, таке звичайне і невинне. Аж не віриться, що ми грішимо.

— Ти чудо-дівчинка.

— От тільки голодна. Страшенно голодна.

— Ти чарівна простосерда дівчинка.

— Я таки простосерда. Ніхто, крім тебе, цього не зрозумів.

— Колись, як ми ще тільки познайомилися, я півдня уявляв собі, як ми підемо разом у готель «Кавур» і як усе буде.

— Ач який нахаба. Та це ж не «Кавур», правда?

— Ні. Там нас не прийняли б.

— Колись ще приймуть. Але бачиш, які ми різні, любий. Я ніколи ні про що таке й не думала.

— Так-таки зовсім не думала?

— Ну хіба що трішечки, — сказала вона.

— Ти в мене золото.

Я налив ще келих вина.

— Я дуже простосерда, — сказала Кетрін.

— Спершу я так не думав. Мені здавалося, що ти схибнута.

— А я й була трохи схибнута. Але не так, щоб дуже. Скажи, я не нагонила на тебе страху, любий?

— Чудова річ вино, — мовив я, — 3 ним забуваєш усі прикрощі.

— Прекрасна річ, — сказала Кетрін. — Але від нього ж таки в мого батька страшенна подагра.

— У тебе є батько?

— Так. А в нього подагра. Знайомитись тобі з ним зовсім не обов'язково. А ти маєш батька?

— Ні,— сказав я. — Маю вітчима.

— Він мені сподобається?

— Тобі з ним теж не обов'язково знайомитись.

— Нам так хороше вдвох, — сказала Кетрін. — А більш мене ніщо не обходить. Яка я щаслива, що я твоя дружина.

Прийшов офіціант і забрав посуд. А трохи згодом ми затихли, і чути було, як надворі шумить дощ. Знизу, з вулиці, долинув гудок автомобільного ріжка.

— Та чую, все за мною мчиться часу крилата колісниця,— сказав я.

— Я знаю цей вірш, — сказала Кетрін. — Його написав Марвелл. Але то про дівчину, що не хотіла жити з чоловіком.

Голова в мене була ясна й холодна, і я волів розмовляти про речі суттєві.

— Де ти думаєш родити?

— Не знаю. По змозі в найкращому місці.

— Як ти все влаштуєш?

— По змозі якнайкраще. Не тривожся, любий. Поки скінчиться війна, ми ще, може, матимем не одну дитину.

— Скоро вже йти.

— Я знаю. Як хочеш, ходім уже.

— Ні.

— Тоді не тривожся, любий. Ти був цілий вечір такий хороший, а тепер ось затривожився.

— Не буду. Ти часто писатимеш мені?

— Щодня. Ваші листи читають?

— Вони там ледве тямлять по-англійському, так що це нікому не шкодить.

— Я писатиму туманно-туманно.

— Тільки не надто туманно.

— Ні, туманно, але не дуже.

— Мабуть, треба нам збиратися.

— Добре, любий.

— Так не хочеться залишати нашу милу домівку.

— Мені теж.

— Але час іти.

— Гаразд. Ми ж ніколи не жили довго у своїй домівці.

— Колись житимем.

— Я приготую до твого повернення прегарне гніздечко.

— Може, я одразу ж і повернусь.

— Може, тобі трішечки зачепить ногу.

— Або вухо.

— Ні, вуха нехай зостануться цілі.

— А ноги?

— Ноги тобі вже однаково поранило.

— Треба йти, люба. Справді треба.

— Гаразд. Іди ти перший.

РОЗДІЛ XXIV

Ми не поїхали ліфтом, а спустилися сходами. Килим на сходах був потертий. За вечерю я заплатив ще тоді, як її подали, та офіціант, що приносив вечерю, сидів на стільці при виході. Він підхопивсь і вклонився, і я пішов з ним у службову кімнату й заплатив за номер. Коли ми приїхали, управитель признав у мені давнього знайомого й не схотів брати плату наперед, але, ідучи,