Твори - Гі де Мопассан
Його родина — старший син Жан, невістка й двоє малих дітей, — злякані й стривожені, стояли ззаду, кроків за десять.
Полковник сказав:
— А чи відомо вам, хто повбивав розвідників нашої армії, яких останнім часом щодня знаходили мертвих у полі?
Старий одповів усе так само тупо й спокійно:
— Я.
— Що? Усіх?
— Так, усіх чисто.
— Ви самі?
— Сам.
— Розкажіть, як ви це робили.
Селянин, здавалось, захвилювався; потреба довго говорити, видно, бентежила його, і він пробелькотів:
— Або я знаю? Як доводилося, так і робив.
Полковник сказав:
— Попереджаю вас — треба говорити все. Для вас буде краще, якщо ви признаєтесь одразу. Розкажіть усе спочатку.
Селянин тривожно поглянув на родину, яка стояла позаду й уважно слухала. Ще хвилину він повагався й раптом зважився:
— Якось увечері — було це годині десь о десятій — на другйй день, як ви прийшли сюди, я повертався додому. Ви й ваші солдати відняли в мене корову й двох баранів, а паші забрали не менше як на п’ятдесят екю. Я сказав собі: «Гаразд, хоч скільки б вони брали, а все одно я поквитаюсь». Я ще й іншу кривду мав на серці — скажу згодом. От якось увечері бачу я: один ваш кіннотник сидить за моєю клунею біля канави. Сидить і палить собі люльку. Я зняв з гака косу, потихеньку підійшов до нього ззаду — він нічого не чув. Я й відтяв йому голову одним махом, ніби колос зрізав. Він не встиг і охнути. Пошукайте його в ставку, він лежить там у мішку з-під вугілля, на шиї — камінь од загорожі. Я знав, що мені робити. Я зняв з нього мундир, потім чоботи, каску, все познімав і заховав у печі, де випалюють вапно, в Марте новому гаю, недалеко за моїм двором.
Старий замовк. Уражені офіцери перезирнулись. Полковник знов почав допит; і ось що тоді довідалися…
Раз убивши, старий далі жив з одною думкою: «Вбивати пруссаків!» Він ненавидів їх похмурою й лютою ненавистю скнарого селянина й патріота. Як він сказав, він знав, що йому робити. Він перечекав кілька днів.
Йому дали волю розгулювати по селу, виходити й вертатися, коли заманеться, — таким видавався він послужливим, відданим і покірним перед переможцями. Він бачив, як щовечора з штабу посилали кур’єрів. В які саме села вирушають верхівці, він знав і вивчив, постійно спілкуючись із солдатами, ті кілька потрібних йому німецьких слів; і от якось уночі він зважився.
Вийшовши з двору, він прокрався в ліс до вапнярки, заліз у глиб довгого підземного переходу, дістав мундир убитого ним пруссака й надяг його.
Потім він почав блукати полем, пробираючись поповзом, ховаючись за косогорами, тривожно дослухаючись до найменшого шелесту, ніби який браконьєр.
Коли він вирішив, що настав час діяти, то вийшов ближче до дороги й заховався в кущах. Тут він почекав іще. Нарешті близько півночі почувся кінський тупіт.
Старий припав вухом до землі, аби переконатись, що їде тільки один верхівець, потім приготувався.
Улан їхав клусом, віз депеші. Він сторожко озирався, пильно прислухаючись. Коли він під’їхав десь на десять кроків, дядько Мілон виповз на дорогу й застогнав: «Hilfe! Hilfe!» («Поможіть! Поможіть!»). Верхівець спинився, побачив простертого на землі німецького кавалериста, подумав, що того поранено, зліз з коня й підійшов ближче, нічого не підозріваючи, і в ту мить, коли він нахилився над невідомим, довге загнуте лезо шаблі встромилося йому в живіт. Він упав, як підкошений, і тільки тіпнувся кілька разів у корчах.
Тоді, сповнений радості, німої радості старого селянина-нормандця, дядько Мілон підвівся й уже задля втіхи перерізав трупові горло, потім відволік його і вкинув у канаву. Кінь спокійно чекав господаря. Дядько Мілон сів у сідло й помчав рівниною.
За годину він побачив ще двох уланів, що поруч верталися до штабу. Він поїхав просто на них, закричавши, як і першого разу: «Hilfe! Hilfe!» Пізнавши форму, пруссаки, нічого не підозрюючи, дали йому під’їхати. Старий вихором влетів поміж них і вбив одного шаблею, а другого пострілом з револьвера.
Він випустив тельбухи їхнім коням — німецьким коням! — тихенько повернувся назад, до вапнярки, і сховав коня першого улана в темному переході. Тут він скинув мундир, знов убрався в своє жебрацьке лахміття і, діставшись додому, проспав аж до ранку.
Чотири доби він не виходив, чекаючи, поки закінчиться розшук, а на п’яту ніч вирушив знов і вбив іще двох солдатів з допомогою такого самого маневру. Відтоді він не пропускав жодної нагоди. Привид-улан, мисливець на людей, щоночі мандрував безлюдними, залитими місячним сяйвом полями. Скінчивши справу й лишивши за собою на дорозі трупи ворогів, старий вершник повертався до вапнярки й ховав там коня й мундир.
Серед білого дня він спокійно відносив вівса й води своїй коняці, що стояла в темній печері, й годував її досхочу, бо вимагав од неї нелегкої роботи.
Але останньої ночі один з тих, на кого він напав, не розгубився й розтяв обличчя йому шаблею.
Проте старий убив їх обох! Йому ще стало сили доїхати до вапнярки, сховати коня й перевдягтись у свою нуждей-ну одіж; та коли вертався назад, його охопила страшенна кволість, і він заліз у стайню, бо вже не міг добратися додому. Там його й знайшли, скривавленого, на соломі…
Скінчивши своє оповідання, дядько Мілон раптом підвів голову й гордо оглянув офіцерів.
Полковник, смикаючи себе за вуса, спитав:
— Більш нічого не маєте сказати?
— Ні, нічого. Я вів рахунок: я вбив шістнадцятьох, ні більше, ні менше.
— Ви знаєте, що маєте вмерти?
— Я, здається, не просив у вас помилування.
— Ви коли-небудь служили солдатом?
— Так. Свого часу і я воював. Та й батько мій був солдатом, ще за першого імператора. Ви його вбили. Ви й Франсуа вбили, мого меншого сина, минулого місяця поблизу Євре… Я був вам винен і заплатив сповна. Тепер ми квити.
Офіцери перезирнулися.
Старий додав:
— Восьмеро за батька й восьмеро за сина; ми квити. Не я перший ліз «на спірку з вами. Я вас зовсім не знаю. Я не знаю навіть, звідки ви взялися! Прийшли до мене й командуєте, як у себе вдома. Я помстився на тих, на шістнадцятьох. Я не каюсь.
І, випроставши своє затерпле тіло, старий схрестив на грудях руки в позі скромного героя.
Пруссаки
