Твори - Гі де Мопассан

Дівчина сама принесла відповідь. Було їй років п’ятнадцять. Скромна, мила, вона так і дихала свіжістю молодого віку.

Вона захотіла сама провести нас до каплиці. Каплиця та нагадувала будуар святенниці, де палала срібна лампада перед Христом, моїм Христом, покладеним на чорному оксамиті. Обстановка була чарівна, дуже вдала.

Дівчина перехрестилась і промовила:

— Погляньте, панове, правда ж він прегарний?

Я взяв статуетку, розглянув її й оголосив, що це дуже коштовна річ. Іноземець також подивився на неї, але, здавалося, його куди більше цікавили мати й дочка, ніж Христос.

В їхньому домі прегарно пдхло — фіміамом, квітами, парфумами. Людина почувала себе там якнайкраще. Це було-таки справді комфортабельне житло, що так і закликало залишитися в ньому.

Коли ми вернулись до салону, я порушив, дуже обережно та делікатно, питання про ціну. Пані Саморіс, опустивши очі, заправила п’ятдесят тисяч франків.

І додала:

Коли б ви хотіли подивитись іще раз, то я буваю, добродію, щодня до третьої години вдома.

На вулиці іноземець почав мене розпитувати про баронесу, що дуже припала йому до вподоби. Опісля я не чув нічого, ні про неї, ні про нього.

Минуло ще три місяці.

Якось уранці, тижнів два тому, вона завітала до мене саме під сніданок і вклала мені до рук гаманець із грішми:

— Друже мій, ви ангел. Ось вам п’ятдесят тисяч франків. Я сама куплю у вас Христа і плачу за нього на двадцять тисяч більше, ніж стояло в нашій угоді, але з умовою, щоб ви завжди… завжди посилали до мене клієнтів… бо мій Христос… іще продається.

Буатель

Роберові Пеншону

Дядько Буатель, Антуан, виконував у нашій окрузі най-бруднішу роботу. Щоразу, як треба було вивезти з нужника, прибрати купи гною, помийну яму, прочистити риштак чи якусь брудну діру, кликали його.

Він приходив зі знаряддям золотаря в закаляних у гній черевиках і брався до роботи, без кінця нарікаючи на своє ремесло. Коли ж його запитували, чому він став до цієї гидкої роботи, він відповідав з покорою:

— Ради дітей, Їй-Богу, треба ж їх годувати! А це най-вигідніше.

Справді, в нього було чотирнадцятеро дітей. Коли його питали, як його діти, він відповідав байдуже:

— Дома тільки восьмеро. Один у солдатах, а п’ятеро одружені.

А коли хотіли дізнатись, чи добре вони поженились, Буатель відповідав жваво:

— Я їм не перечив. Я їх зовсім не силував. Вони попарувались, як хотіли. Не треба перечити голосові серця, бо з того виходить лихо. Якщо з мене зробився отакий нечупара, то це тому, що батьки пішли мені насупроти. Якби не це, з мене був би робітник, не гірший за інших.

Ось як сталося, що батьки пішли йому насупроти.

Він був тоді солдатом і відбував службу в Гаврі, не дурніший і не тямущіший за інших, проте трохи простацької вдачі. Найбільшою розвагою його у вільні години було ходити набережною, де збиралися продавці птахів. Коли сам, коли з земляками він повільно прогулювався перед клітками, де рябіли зелені, жовтоголові папуги з Амазонки, сірі, червоноголові сенегальські папуги, величезні ара з барвистими перами, чубчиками й китицями, схожі на оранжерейні рослини; всілякі папужки, що їх, здавалось, сам Бог розмалював з копіткою дбайливістю мініатюриста, та інші малесенькі стрибучі пташенятка, червоні, жовті, сині й строкаті; їхні крики зливалися із гомоном гавані, домішуючись до людського гамору, гуркоту розвантажуваних кораблів, стуку коліс, буйного, гострого, верескливого, оглушливого шуму далеких заморських лісів.

Витріщивши очі, роззявивши рота, Буатель спинявся, сміючись і скалячи зуби на какаду, що й собі кивали білими чи жовтими чубками, побачивши його яскраво-червоні штани та блискучу мідну пряжку на поясі. Коли йому траплявся папуга, що вмів говорити, він починав питати його, і якщо птах був у гуморі й пащекував із ним, у нього аж до вечора було легко й весело на душі. Лупаючи очима на мавп, він реготав, аж падав; він не уявляв собі більшої пишноти для багача, ніж держати вдома таких звірят, як кішок чи собак. Оця пристрасть, пристрасть до чужеземно-го була в нього в крові, як в інших нахил до полювання, медицини чи священства. Тільки-но розчинялися двері казарми, він не міг стриматись, щоб знову не звернути на пристань, немов його тягло туди якоюсь силою.

Одного разу, завмерши від захвату перед величезним ара, що надимав пір’я, схилявся, випростувався, наче бив чолом перед королем папуг, Буатель раптом побачив, як одчинились двері кав’ярні поруч з пташиною крамничкою і з’явилась молода негритянка, пов’язана червоною хусткою, — вона вимітала на вулицю корки й пісок.

Відразу ж його увага поділилась між птахом і жінкою, і він сам не міг би сказати, хто з них викликав у ньому більший захват і подив.

Негритянка, підмівши сміття, звела очі, та так і застигла, також засліплена солдатським мундиром. Вона стояла перед Буателем, усе тримаючи в руках віника, немовби ставши на чати, тим часом як ара й далі бив чолом. Та за кілька хвилин солдат зніяковів від такої уваги й повільно відійшов, щоб не показати, ніби він тікає.

Незабаром він вернувся туди. Майже щодня він проходив перед сКолоніальною кав’ярнею» і бачив крізь шибки, як чорношкіра служниця подавала портовим матросам пиво й горілку. Часто, побачивши його, вона виходила надвір; вони ще не перемовилися й двома словами, а вже почади всміхатись одне до одного, як знайомі, і серце Буателя раділо, коли між темно-червоних губів дівчини раптом світився блискучий разок зубів. Нарешті він наважився зайти до кав’ярні й був дуже здивований, почувши, що вона розмовляє французькою мовою, як і всі. Пляшка лимонаду, з якої й вона випила склянку, лишилась для солдата незабутнім приємним спогадом; згодом він звик заходити в цей портовий шинок і смакувати всі солодкі напої, наскільки дозволяла кишеня.

Бачити, як чорна рука маленької служниці наливає щось йому в склянку, а зуби її сміються і ясніють більш ніж очі,— було для нього святом, щастям, про яке він безпрес-тану думав. На третій місяць знайомства вони стали добрими друзями, й Буатель, на свій подив, дізнався, що погляди цієї негритянки в усьому подібні до добрих правил порядних дівчат його батьківщини, що вона любить роботу, поважає ощадливість, релігію й добру поведінку; вона стала йому ще дорожча, й він так закохався, що надумав одружитися з нею.

Він признався їй у своєму намірі, і вона затанцювала з радості. Вона мала трохи грошенят, залишених їй продавщицею устриць, що підібрала її шестирічною дитиною на набережній Гавра, де її висадив якийсь американський капітан. Цей