Ґарґантюа і Пантаґрюель - Франсуа Рабле

його на двійчастій корогві на очі всім), показав йому дулю, а в Папоманії дуля називалася фиґою. Через кілька днів папомани, киплячи помстою, взялись до зброї, віроломно вдерлися на Острів сміхотунів, сплюндрували його і спустошили дотла і витнули всіх мужчин-бороданів. Проте жінок і шмаркачів вони помилували, десь під тими умовами, які імператор Фрідріх Барбаросса висунув міланцям.

Коли не було імператора, міланці зворохобились, вигнали з міста його дружину, імператрицю, і, на більший її поглум, посадили задом наперед на старого мула, на кличку Такор, себто тилом до морди мула, а лицем до крупа. Повернувшись, Фрідріх бунт поскромив і придушив, а завдяки його настирливосте і знакомитого мула відшукали. Тоді за велінням імператора на плац-параді кат перед очима ворохобників прикрив срамне місце Такора фиґовим листком і від імени імператора заявив, що тим, хто хоче кари горлом уникнути, треба перед усіма зняти фиґовий листок зубами і так само, без рук, повернути його на місце. Як же хто стане огинатися, того негайно повісять і вдавлять. Декому такий визвіл здався ганебним і безчельним, вони воліли смерть і попали на шибеницю. Інші, боячись смерти, йшли на позорище. Вони брали листок зубами, показували катові (привселюдно) і казали: Ессо lo fico![441]

Отакою-то ганибою недобитки цих бідолашних сміхотунів від смерти одрятувалися. Зате вони поробилися рабами і голдівниками своїх ворогів, і їм дано ім'я папіфиґів: хай знають, як показувати дулю, тобто фиґу, папській парсуні. Відтоді сіроми не мали просвітку. Що не рік, то у них лютує град, буря, чума, голодомор та інше безголов'я, на вічну кару за гріхи предків та батьків.

Перед цими злиднями і нестатками людей ми відмовилися забиратися в острівну нутрину. Зайшли тільки набрати святої води й помолитися Богу до портової каплички, поруйнованої, безлюдної і навіть безверхої, як капличка перед собором Святого Петра у Римі. Вступивши до каплички і підійшовши до купелі зі святою водою, ми побачили там чолов'ягу, патрахилями накритого; чолов'яга, як крижень, поринув у воду, на поверхні стирчав лише кінчик носа, щоб дихати. Круг нього стояли троє священиків, чисто виголені, з тонзурами, і по чорній книзі заклинали чортів.

Пантагрюель здумівся і спитав, що це вони штукарять, і почув, що останні три роки на острові ґрасовала така страшенна моровиця, що половина краю злюдніла, а земля лежала облогом. Як же пошесть минула, цей чолов'яга, що поринув у купіль, вийшов на широке і плодюще поле і засіяв його полбою, а того ж таки дня і години одне бісенятко (ще не навчене ні громів, ні градобою, хіба що тільки петрушку й капусту толочити, та ще й неписьменне) виканючило у Люципера дозволу осісти і повибрикувати на Острові папіфиґів, чорти тут знюхалися з чоловіками і жінками і часто ходили до них у гостину.

Оце саме бісенятко, в поле прийшовши, спитало у ратая, над чим він тут порається. Бідак відповів, що сіє полбу, щоб було чим годуватися в рік прийдущий.

— Е ні (сказало бісеня), ця нива не твоя, а моя, вона належить мені. Того самого часу і тієї самої години, коли ви показали дулю, сиріч фиґу, всі ваші ґрунти присудили і передали нам і записали за нами. А втім, сіяти пшеницю — справа не моя. Тим-то я ниву тобі лишаю, але під умовою, що врожай ми поділимо.

— Гаразд, — відповів ратай.

— Поділимо (сказало бісеня) урожай на дві часті. Одна часть — те, що виросте зверху, а друга — те, що під землею. Обираю я, бо я біс, нащадок мостивого і давезного роду, а ти всього лишень очкур. Я візьму собі все, що під землею, а ти все, що зверху. Коли жнива?

— У середині липця, — відповів ратай.

— От тоді (сказало бісеня) я й прийду. Роби своє діло, очкуре, працюй, працюй! А я піду спокушати шляхетних монашок Пукливої обителі, а також святобожників і карнавників веселим гріхом сласноти. А що вони жируни, я в цьому певен на всі заставки. Вперед! Живіт на живіт!

Розділ XLVI
Як ратай з Острова папіфиґів бісеня надурив

У середині липця біс вийшов у поле з цілою лавою бісенят-крилошан. Підступивши до ратая, він сказав:

— Ну, очкуре, як ся маєш? Пора ділитися.

– І то правда, — відповів ратай.

І ось ратай зі своїми наймитами заходився жито жати. Тим часом бісенята виривали з землі солому. Ратай обмолотив хліб на току, провіяв зерно, зсипав у мішки і поніс на базар продавати. Бісенята зробили те саме і, прийшовши на базар, усілися зі своєю соломою біля ратая. Ратай продав зерно дуже вигідно і геть набив грішми полуботок, що висів у нього за паском. Біси нічого не продали та ще й селюки перед усім базаром з них позбиткувалися.

Коли базар закрився, біс сказав ратаю:

— Обдурив ти мене, очкуре, ну та вдруге не обдуриш.

— Пане бісе (відповів ратай), як це так я вас обдурив? Адже вибирали ви. По правді сказати, це ви хотіли мене обдурити, ви сподівалися, що на мою пайку не зійде нічого, а все, що я посіяв, дістанеться вам, а ви, мовляв, вводитимете в спокусу своїм багатством нужденників — панахидників та жмикрутів, і горіти їм, мовляв, у вогні. А ви ще в цьому ділі небиті. Зерно під землею вмирає і гниє, але на цьому перегної виростає нове, яке я продав у вас перед очима. Отож, ви обрали гірше, недарма кажуть, що іноді сам чорт ногу вломить.

— Годі, годі (сказав біс). Скажи ліпше, чим ти засієш нашу ниву на рік майбутній?

— Як добрий господар (відповів ратай), я мушу посадити тут ріпу.

— Що ж (сказав біс), ти, я бачу очкур хоть куди! Посади якнайбільше ріпи, а я її берегтиму від бур і не виб'ю градом. Але знай: