Останнє літо - Костянтин Михайлович Симонов

— Загалом непоганий, — сказав він. — А ще краще, коли виправдаємо покладені на нас надії, обійдемося в цьому наступі меншими втратами, ніж будь-коли. Скільки всього одержали, така сила за плечима, що гріх не постаратись! «Надто великі втрати» — кажемо, а «надто малі» — хіба скажеш? Про яке людське життя язик повернеться сказати, що воно надто мала втрата? Хоч як мало втрачаємо, а хтось усе-таки помре… Коли відшкодовуємо втрати, замінюємо, переміщуємо, — кажемо й собі, й іншим, що незамінних немає. Справді, немає — все так. Але ж і замінимих теж немає. Немає на світі жодної замінимої людини. Бо як її заміниш? Якщо її заміниш іншою — то буде вже інша людина, а не та. «Так, це буде вже інша людина, а не та», — у думках повторивши слова Серпіліна, що трохи здивували його тоді, а тепер здалися такими зрозумілими, подумав Захаров, дивлячись на цю порожню тепер червону папку, що лежала на порожньому столі.

До Москви Синцов не полетів. Бойко вночі прийняв інше рішення. Згадав, чому Серпілін розстався з Євстигнєєвим — тому, що родич, — і вирішив: коли родич, його й послати до Москви на похорон; і довше, ніж Синцов, був ад’ютантом, і краще за нього знає сімейні справи небіжчика.

Уранці, йдучи до Захарова і побачивши на лавочці біля хати Євстигнєєва, що сидів похнюпившись, Синцов подумав, що полетять разом. Та Захаров пояснив йому, чому вирішили послати до Москви не його, а Євстигнєєва.

— Усе, що мав сам везти, передай йому, а до літака проведи. Поки злетять… Коли повернешся, одразу з’явись до командуючого. Сказав мені, що сам, особисто, визначить твою дальшу долю. «Сам, особистої Чому сам, особисто?» — подумав Синцов.

— Проведи, поки злетять, — повторив Захаров. — А ми з командуючим у війська. Таке наше діло, — сказав так, ніби, незважаючи на необхідність цього діла, відчував незручність перед небіжчиком, що не зможе провести його до літака.

Захаров назвав Бойка командуючим з таким ледь помітним, але все-таки помітним відтінком у голосі, з якого Синцов зрозумів: призначення Бойка — справа вирішена.

Так воно й було. Ще вночі і Батюк, і представник Ставки, генерал-лейтенант, що перебував у штабі фронту, дзвонили в Москву й висловили єдину думку: призначити командуючим армією генерал-лейтенанта Бойка, і чим швидше, тим краще, зважаючи на те, що зміна командуючого відбувається в розпалі операції.

Це було ще тоді, вночі, доведено до відома Сталіна, і він затвердив.

— Ходімо, передам тобі все… що в Москву зібрали… — вийшовши з хати, сказав Синцов Євстигнєєву, котрий підвівся назустріч.

Повз них із ганку спустився Захаров, сів у віліса й під’їхав до хати Бойка. Тієї ж миті з’явилася довга постать Бойка. Новий командуючий, не вітаючись із Захаровим, — певно, вже бачилися сьогодні, — ступив крок до свого віліса, що стояв перший, сів у нього, і обидві машини рвонули з місця.

Синцов і Євстигнєєв мовчки дивилися вслід машинам, що поїхали сільською вулицею. Місяць тому, приймаючи від Євстигнєєва нескладну ад’ютантську канцелярію, Синцов, хоч і не був ні в чому винен, все-таки почував незручність, займаючи його місце. Але тепер цього місця вже не існувало. І людини, при якій вони з Євстигнєєвим перебували, більше немає, і їй уже не потрібні ні помічники, ні ад’ютанти, ні ординарці, взагалі нікого не треба.

Обличчя Євстигнєєва опухло від сліз, та голова працювала нормально, й руки теж; відзначив за списком усе, що слід, забрав у Синцова чемодан, який треба було везти в Москву, і портфель з орденами, які понесуть на подушечках перед труною. Чемодан примостив біля ноги і, не випускаючи портфеля з рук, сів у віліса на заднє сидіння разом з Гудковим, що попросився провести тіло командуючого до літака. Синцов сів поруч з водієм. Та коли під’їхали до хати, де ночував Кузьмич, той вийшов і сказав, щоб Синцов пересів до нього. Хотів розпитати.

Поки їхали, Кузьмич, обернувшись до Синцова і трубкою приклавши руку до вуха, раз у раз здивовано сіпав головою, ніби ніяк не міг погодитися з тим, як усе це сталось. Потім сказав сердито:

— Війна, війна, розтуди її… І що вона тільки придумує, щоб людині життя вкоротити, навіть і не збагнеш! Хтось, як от я, вже з ярмарку їде, і все байдуже, ніякий дідько його не бере. Недавно в дивізії був, уже вдруге за тиждень, полонених дорогою знову, вважай, цілий взвод узяв. Поки вишикуватись їм наказав, якийсь їхній хрін з-за куща на мене, на генерала, з автоматом. За три метри бив — решето з мене зробив би! Так осьдечки вам, маєте, автомат у нього заїло — перекіс патрона. Потім, коли застрелили його, наказав подивитись. Так і є. Перекіс!

І через цей перекіс знову — живу. А тут чоловік у повному розквіті своїх сил — і на тобі — осколком, за п’ять верстов дістали! Хіба це справедливо? — спитав Кузьмич з такою силою співчуття до Серпіліна, ніби десь у душі зважував, кому з них двох справедливіше було б загинути.

Коли приїхали до штабу тилу й поставили труну в автобус, Кузьмич поліз туди й махнув рукою Синцову та Євстигнєєву, щоб лізли за ним. Сів збоку на відкидну лавку, що звичайно правила в цьому штабному автобусі за ліжко, скинув з голови кашкета й, тримаючи його в руках, опустивши між колін руки і низько похиливши голову, так і просидів усю дорогу до Могильова.

Синцов сидів поруч. Якщо їхати, спустивши очі, — перед очима оббита кумачем труна. В штабі тилу, в хаті, вона стояла відкрита, але перед тим, як виносити, її накрили віком і трохи закріпили в ногах і узголів’ї цвяхами. Щільно не забивали, ще там, у Москві, відкриватимуть.

Якби дивитись на дорогу, можна було б пригадати, де і що на ній було за ці дні. Де стріляли з лісу німці, де зустріли колону полонених, де застряли під час об’їзду.

І де зупинились і розмовляли з регулювальником,