Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Чекаю дзвінка.

— Знов хочеш відправити когось на той світ за всіма правилами науки?

— Вчора я справді вирізав одному хворому шлунок. — Морозов налив чарки. — То твоя жертва десь там стогне в гарячці, а ти сидиш собі й п’єш. Це теж якось суперечить людській природі. Аби в тебе хоч живіт заболів абощо.

— Твоя правда, Борисе, — відповів Равік. — В тім-то й наша біда, що ми не відчуваємо на собі наслідків своїх вчинків. Але чому ти хочеш почати свою реформу саме з лікарів? Краще почни з політиків і генералів. Тоді на світі настане мир.

Морозов відхилився на спинку стільця і глянув на Равіка.

— Лікарів не слід знати особисто, — заявив він. — Бо тоді Етра-чаєш до них довіру. Ми з тобою разом бували п’яні, то як би я після цього ліг до тебе під ніж? Навіть якщо мзїй відомо, що ти кращий хірург за того, якого я не знаю, а однаково я піду до нього. Це чисто по-людському, хлопче — довіряти тому, кого ти не знаєш! Лікарі повинні жити при лікарнях і ніколи не з’являтися на люди. Ваші попередники, відьми й чарівники, добре знали це. Якщо я вже лягаю під ніж, то нехай мене оперує незвичайна людина.

— Я б тебе й не взявся оперувати, Борисе.

— Чому?

— Нема такого лікаря, що захотів би оперувати свого брата.

— Я тобі й не дам такого задоволення. Помру вві сні від розриву серця. Я роблю для цього все, що можу. — Морозов зміряв Равіка веселим, по-дитячому ясним поглядом і підвівся. — Мені пора йти. Відчиняти двері в осередку культури на Монмартрі. І навіщо тільки людина живе на світі?

— На те, щоб думати про це. Будуть іще якісь запитання?

— Будуть. Чому, надумавшись про це вдосталь і набравшись розуму, людина враз помирає?

— Багато людей помирає, так і не набравшись розуму.

— Не ухиляйся від відповіді. І не розповідай мені казок про переселення душ.

— Я спершу спитаю тебе ось що: леви поїдають антилоп, павуки — мух, лисиці — курей… А хто, єдиний із земних істот, ненастанно підкорює, мордує і вбиває таких, як він сам?

— Це дитяче запитання. Звичайно ж, людина, вінець творіння, істота, що вигадала такі слова, як любов, добро і милосердя.

— Так. А хто, єдиний із земних істот, здатен заподіяти собі смерть і заподіює її?

— Теж людина, що вигадала вічність, Бога і воскресіння.

— Чудово, — мовив Равік. — Тепер ти бачиш, скільки в нас закладено суперечностей. А ти ще й допитуєшся, чому ми помираємо.

Морозов здивовано глянув на нього, тоді хильнув із чарки вина.

— А ти, виходить, софіст, — мовив він. — Усе викручуєшся.

Равік підвів на нього очі. Джоан, тужно подумав він. Якби вона зараз зайшла в ці брудні засклені двері!

— Наше лихо, Борисе, в тому, що ми почали думати, — сказав він. — Якби ми були вдовольнилися тим щастям, що його дає хіть і обжирання, всього цього не сталося б. Хтось експериментує над нами, але, видно, остаточних наслідків і досі не домігся. Не треба нарікати. І піддослідні тварини повинні мати свою фахову гордість.

— Так кажуть різники, але не воли. Вчені, але не морські свинки. Лікарі, але не білі миші.

— Слушно… Слава законові логіки про достатнє обгрунтування! Випиймо, Борисе, за красу… За вічні чари миті! Знаєш, що ще притаманне тільки людині? Сміятися й плакати.

— І впиватися. Горілкою, вином, філософією, жінками, надією і розпачем. А знаєш, що тільки їй єдиній відомо? Що вона має померти. А як протиотруту їй подаровано уяву. Камінь реальний. Рослина також. І тварина реальна. Вони доцільні. Вони не знають, що мають померти. А людина знає. Здіймися вгору, душе! Лети! Не скигли, легалізований убивцю! Хіба ми щойно не проспівали гімн людству? — Морозов труснув сіру пальму так, що з неї посипалась пилюка. — Прощай, пальмо, відважний, зворушливий символе півдня, улюбленице господині французького готелю. Прощай і ти, людино без батьківщини, витка рослино без коріння, злодійчуку, що залазить у кишеню смерті! Пишайся тим, що ти романтик!

Він усміхнувся Равікові. Але той не відповів йому усмішкою. Він дивився на двері. Вони саме відчинилися, в них зайшов портьє і звернув до їхнього столика. Телефонний дзвінок, подумав Равік. Нарешті! Все-таки подзвонила. Він не підводився. Чекав, відчуваючи, як у нього напружилися м’язи на руках.

— Ось ваші сигарети, пане Морозов, — сказав портьє. — Хлопець щойно приніс їх.

— Дякую. — Морозов сховав до кишені пачку російських сигарет. — Прощай, Равіку. Ми ще сьогодні побачимося?

— Можливо. Прощай, Борисе.

Чоловік із вирізаним шлунком пильно дивився на Равіка. Його нудило, але він не блював. Не було чим. Так після ампутації ноги людина відчуває біль у ступні.

Хворий неспокійно борсався, і Равік зробив йому укол. Надія, що він виживе, була дуже мала. Не вельми здорове серце, і в одній легені повно інкапсульованих каверн. Він прожив на світі тридцять п ять років і майже весь час хворів. Хронічна виразка шлунка, залікований туберкульоз і тепер рак. З історії хвороби відомо, що він чотири роки був одружений, що дружина померла під час пологів, а дитина через три роки після неї від туберкульозу. Більше ніяких родичів не було. І ось цей чоловік лежав тут, дивився на Равіка і не хотів помирати. Він був терплячий, мужній і не знав, що тепер йому доведеться харчуватися через трубку й що він ніколи більше не зможе дозволити собі однієї з небагатьох своїх утіх — попоїсти вареної яловичини з гірчицею та огірком. Він лежав, геть порізаний, від його рани негарно тхнуло, а в очах у нього світилося те, що ми звемо душею. Пишайся тим, що ти романтик! Співай гімн людству.

Равік повісив на місце табличку з показниками температури й кров’яного тиску. Сестра підвелася, чекаючи вказівок. Вона поклала на стілець недоплетений светр, ввіткнувши в нього шпиці. Клубок вовни лежав на підлозі. Тоненька вовняна нитка, що звисала зі светра до клубка, скидалася на цівку крові. Нібито светр стікав кров’ю.

Ось він лежить, подумав Равік, і навіть після уколу його жде жахлива ніч — біль, непорушне лежання, задишка, марення, а я чекаю на жінку, і мені здається, що коли вона не прийде, в мене теж буде жахлива ніч. Я знаю, які сміховинні мої страждання в порівнянні з муками цього страдника, що стоїть однією ногою в могилі, або з муками Гастона Пер’є в сусідній палаті, якому розтрощило руку, в порівнянні з муками тисяч