Скарбничка невдахи - Шапкін
Я вибив товсті двері ударом ноги. Він, як і завжди, сидів та гортав свої папери, курячи при цьому своє червоне Мальборо. Дивно, попри усі звуки ззовні, попри зброю в моїх руках, він навіть не підвів погляду.
— Агов, старий, я прийшов звільнитися, — сказав я, навівши на нього дуло. Нарешті, він подивився на мене крізь свої прямокутні давні окуляри, що вже встигли пожовтіти.
— Бачу. Задоволений собою?
— Ще й як. Лишився лише ти.
— Скажи мені, Грицю, хто ти? Ти знаєш?
— Я це я, — мої слова його насмішили.
— Авжеж. Зараз ти думаєш так. Та без мене, ким ти будеш? Коли здихаєшся мене, що буде?
— Я не розумію про що ти.
— О, ще й як розумієш. Без мене ти ніхто. Ти гадаєш, що я забрав у тебе життя, та я був тим, хто давав тобі ціль жити. Я! — мої нерви не витримали цієї маячні. Я зробив останній постріл, витративши останній патрон, покінчивши з усім.
Було ще темно, та десь здалеку починало світати. Я сів на тротуар під ліхтарем та закурив. Дивно, я наче викидав цю пачку. Неважливо. Тепер я вільний. Від усього. Почулись уроки за спиною. Біля мене хтось сів. Я не бачив обличчя. Та впізнав голос.
— Ще не здох? — питав я, навіть не подивившись вбік. — Чого тобі ще?
— Прийшов попрощатись. Можливо, я не дуже задоволений тим, що ти зробив, та все ж радий. Ще трохи і ти зможеш жити звичайним життям, як і усі інші. Захочеш — одружишся, зробиш дітей, побудуєш дім, і різну іншу срань. Захочеш — будеш одинаком, добʼєшся чогось, втілиш мрії.
— Розберусь.
— Ну що ж, прощавай, Григоріє. Всього доброго, — він одягнув капелюх, поправив комір свого сірого плаща та пішов у пітьму.
— Прощавайте, бос.
Григорій сидів так ще деякий час. Ранок був холодним. Сонце проганяло темні хмари. Панував спокій та тиша. Десь здалеку почали їздити автомобілі, відчинялися магазини, над головою пролетів літак, що за мить зник у просторі. На ньому не було жодного теплого одягу, але, схоже, він цього не помічав. До нього спокійно прийшла Валерія та, ніби не вперше, взяла його за руку та кудись повела.
Кінець
