Скарбничка невдахи - Шапкін

   - Ти його знаєш? - запитала вона. 

   - Доводилось вести з ним справи. Я вам так скажу, з усіх найгірших виродків на планеті, цей виродок найгірший. Я ще ніколи не бачив такої хитрої та розумної людини, якщо його можна так назвати. 

   — За те мені доводилось, — кинув я перше що прийшло в голову. 

   — Ти знову починаєш? Все вже давно минуло. Подорослішай, цей світ не такий рожевий, як ти думаєш. Всюди тільки жорстокість. Кожен викручується як може. 

   — Перестаньте, хлопці. Благаю, — втрутилась Софія, ставши між нами. — Альберте, ти допоможеш нам? 

   — Допоможе. І хай тільки спробує попросити щось взамін, — я досі був надзвичайно розлючений. 

   — Гаразд... Є одна ідея. Та нам доведеться ризикнути. Чесно кажучи, я теж його боржник. Та, поки, чомусь, він мене не знаходить. 

   — Не зазнавайся. Якщо ти досі не труп, значить він ще цього не хоче. 

   — Вірно... 

   — То що, який план? — Соня принесла нам обом ще пива. 

   — Думаю, нам усім відомо, що просто втекти неможливо. Його люди знайдуть нас у кожному куточку. Ми у серйозному лайні. 

   — Давай швидше до діла, — Альберт любив щось довго розповідати. Колись я з задоволенням слухав, та зараз мене дратувало абсолютно все в ньому. 

   — Ми будемо захищатись. А для цього нам потрібен деякий захист. Ми пограбуємо один з його магазинів вогнепальної зброї. 

   — Ніхера, — він замовк після мого слова.    — Думаєш, я, курва, тупий? Піти з тобою ще раз на пограбування? Хер там, — зазвичай, я не дозволяв собі вульгарностей, та сьогоднішній день вийняток. 

   — Гриша, послухай. Це єдиний вихід. Нам не допоможе жодна поліція. Ніхто. Тому вихід лише один. Хочеш купити зброю? Без проблем. Та не думаю, що у когось з вас вистачить хоч на половину, — він притих, оглянувши наші обличчя. — Його магазин таємний. Як і усі його бізнеси. Він знаходиться на околиці. Та ще одне. 

   — Що ще? 

   — Нам доведеться тікати з міста. І бажано так далеко, як тільки можна. За кордон зі зброєю не вийде. Тому знайдіть собі місце десь на заході. 

   — Знайдіть? А ти? — запитала Софія. В її словах не було чути якихось почуттів чи переживання до Альберта. 

   — Я теж втечу, але в інше місце. Пробач, люба. За все. Більше ти мене не побачиш. І ти, Григоріє. Вибач за все. 

   І я погодився. Нічому життя мене не вчить. Та особливого виходу не було. Я втомився бути в цьому полоні. Зараз я поставлю викладу на стіл усі карти. Сестра знову відвернеться від мене, якщо дізнається. Цього разу — назавжди. Та бажання бути вільним було сильнішим.