Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Заложна душа - Дмитро Білий

Заложна душа - Дмитро Білий

Читаємо онлайн Заложна душа - Дмитро Білий
Копняк знову стояв на місці.

— А ну спробуй з пістоля — він не хибить! — крикнув характерник.

Тепер вже Остапа розібрав гнів. Він узяв пістоль із срібною насічкою на рукояті, перевірив кремінь і прицілився. Луна пострілу глухо понеслася між деревами. І знов Остап побачив, як Копняк зник...

П'ять разів стріляв Остап — і кожен раз характерник залишався неушкодженим. Врешті–решт козак розізлився, кинув зброю на лаву і гукнув:

— Все, братчику — бачу, що твоя взяла! Може, і мене навчиш, як кулі долонями ловити?

Копняк наблизився до нього, уважно подивився у вічі і відповів:

— А тобі і не треба кулі боятись... Твоя смерть не від кулі трапиться...

* * *

Ліг спати Остап під високим дубом, що ріс на дворі біля копнякової хати. Розлоге гілля, немов величезне шатро, звісилось над ним. Крізь широке листя блимали розсипи зірок. Остап звично перевірив шаблю й пістолі, хоча здавалося, що жоден ворог не наважиться підібратись до похмурого Залізного урочища. Уже засинаючи, запорожець згадав свій шлях. Але вирій сну швидко закручував його у свою солодку темряву. Останньою думкою Остапа була здогадка про те, що від смерті характерника минуло вже дев'ять днів...

...Пробудився він від задушливого диму згарища ...А може, і не від диму, а від дрібного торохкотіння військового барабану...

...І чорний дим від палаючих куренів та тисяч пострілів жирно стелився між заваленими мертвими тілами провулками Січі Запорізької Чортомлицької. А навколо січової церкви городилися за лічені години викопані шанці, вали громадились дерев'яними лавами, уламками обгорілих стін, мідними казанами, а найбільше мертвими тілами. Так, найбільше було мертвих. Мертвих тіл у синіх мундирах. Роздуті сині мерці густо випливали у річці і м'яко гойдались у хвилях навколо стін Січ, разом із порожніми човнами, в яких так зухвало день тому намагались ухопити перемогу, чимало лежало їх вздовж берега, майже рівними шерегами — прямо, як вибивала їх поротно запорізька картеч, а найбільше лежали покотом сині солдати між обгорілими остовами куренів, де вирізали їх десятками січовики, звичні до подібних герців у тісноті... Майдан перед шанцями був вщент вкритий вбитими. За шанцями наїжачились рушницями та гаківницями останні із січової залоги. Перед майданом шикуються шереги солдат, іржуть коні драгун та ґалаґанових... Остап тримав у руках довгий мушкет, сорочка була скривавлена і чорна від густої кіптяви, яка неспішно пожирала Січ. Втомлені запалі очі різало яскраве сонце, що іноді пробивалось між чорних порохових хмар. Суху гортань пекла гостра спрага...

...Посередині майдану стояв барабанщик та безперервно вибивав дріб. Біля нього тіснилися московські офіцери та люди у козацьких жупанха... Хтось із козаків сказав: "Бач, сам Ґалаґан із своєю підлотою виліз...". Барабанний бій стихнув, і наперед вийшов худорлявий чоловік у старшинському вбранні. Дивився він вперед, трохи опустив кістляве, сухотне бородате обличчя. Очі його були чорні і глибоко запали. "Ґалаґан..." — прокотилось поміж запорожцями. Правою рукою Ґалаґан високо підняв велику книгу, на сонці нестерпно блимнула окута золотом обкладинка...

До Остапа донісся глухий надтріснутий голос: "... -– Брати-запорожці! Присягаю на святім Євангелії... Складіть зброю... Вийдете живими..."

"Зараз я тобі складу" — подумав Остап і прицілився.

"Кинь, Чорнояре, він же ж на Євангелії!" — якийсь молодий козак схопив за мушкет Остапа. Тим часом Ґалаґан десь зник, а на золотій книзі присягався кремезний, огрядний старшина.

"А це Горлач — Басурмак!" — почув Лелека. Старшина припинив читати присягу, немов захлинувся, і кинув гострий погляд на Остапа... Це була мить, яка означує життя і смерть... Остап знову підніс мушкет і вистрілив...

* * *

— Збирайся, козаче! Час вирушати! — Копняк тримав Остапа за плече. Ледь розвиднювалось. Скрізь дубове гілля сіріло ранкове небо...

11. Спокуса

...А життя запорозьке степом і кожухами пахне, крицею холодною, кров'ю гарячою і спокусою... Спокуса то найтяжче. І не в тому справа, коли ти із шаблею скривавленою через трупи в улус вдираєшся або у містечко чи город коронний, а перед тобою безборонні мешканці тремтять... Спокуса справжня не тоді тобі горлянку перехоплює. Спокусу цю не зрозуміти тим, хто ніколи не вибирався живцем із турецьких кам'яних домовин і не бачив, як веде чоту по безводному степу сотник, уходячи від реґулярного кавалерійського полку...

...Сидять за лавками в курені статечно, немов родина смиренна і богобоязна. Плечі у білих сорочках розправлені, на спітнілих маківках оселедці в'ються. Хрест на себе наклали пальцями покірливо. Тільки добре Яків Горлач знає, що за цією смиренністю криється. Он у куті козак Бровун. Другу миску тетері доїдає. Якби не оселедець, то чим тобі не гречкосій? Тільки пам'ятає Горлач, як два дні просидів Бровун прикутий до стовпа посередині турецького табору, а на третій день щез, залишивши замість себе чорного хряка спахіям на споживу.

А он чемно дякує кашовара за добрячу юшку Максим Пирятин. На очах Якова (ще як у Дорошенка разом козакували), побившись об заклад із хорунжим, зухвало джиґітував перед московським стрілецьким полком Максим на своєму баскому скакуні. Вже московську шерегу пороховим димом затягло, вже охрипли стрілецькі старшини від матірної лайки на неоковирність і невміння поцілити у нахабного черкаса, а Максим востаннє щось образливе стрільцям вигукнув і неспішно повернувся до своєї сотні за золотим годинником хорунжого. Потім бачив Яків: пихкаючи носогрійкою, звично витрушував із свого пошматованого куртаса свинцеві кулі...

Про кожного із братчиків багато чого предивного міг розповісти Горлач. Може, і про нього дещо могли розповісти запорожці. Тільки одне він не міг — противитись Спокусі. А вона багацько чого обіцяє. Мана, одне слово. А коли піднялась над ним Спокуса? Коли зламалась душа Басурмака?

Може, і прожив би Горлач, не наважуючись крок назустріч спокусі зробити, загинув би в безкінечних вправах Війська і оспівували б його сиві кобзарі. Але запримітив його один січовий старшина. Відчув щось своє у порожньому погляді широко розкритих очей колишнього сердюка. А звали цього старшину Ґалаґан.

...Чим далі переступиш, тим більшу силу будеш мати — чим чорніша зрада, тим більше Сила. Країна наша проклята, і багато химородників невідомо чого шукає. А я знаю, де шукати і чого шукати, Якове. Мене тримайся — разом знайдемо...

* * *

Нижче наведений лист повинен був потрапити до другого тому "Записок о Юго — Западной Руси", але з невідомих причин укладач залишив його в своєму архіві. Лист подається в ориґіналі із невеликими корективами відповідно до застарілих ідіом російської мови.

* * *

"Генваря 1705 года.

Любезный

Відгуки про книгу Заложна душа - Дмитро Білий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: