Літо Мілени - Софія Юріївна Андрухович
— Хочу купити старий млин у горах, — відповів чоловік. — А ви куди зараз їдете?
Мені б хотілося завітати до Матильди і Марселіни, якщо ваша ласка.
— Саме до них і їду. А млин можу купити вам сама — я казково багата, — незнайомець запалив цигарку, і Мілена розгледіла його чорне наїжачене волосся, дивний розріз очей і шрам на скроні.
— Домовились, — сказав він і випустив гарну і загадкову хмару диму. — Але гроші я все одно не поверну. Куплю з десяток середньовічних замків для своїх друзів. Послухайте, ви, напевно, втомилися, давайте я поведу автомобіль, а ви поспіть собі. Ви коли-небудь спали на мішках з грошима?
Мілена погодилась спробувати і невдовзі» вже лежала на задньому сидінні. Вона не могла заснути і дивилася на силует незнайомця, на його жевріючу цигарку. Їй було дивовижно затишно, чоловік намугикував якусь мелодію, і авто спокійно пливло собі вперед, розтинаючи густе літне повітря.
14
Сестри радісно зустріли гостей. Їхні погляди аж світилися, коли вони поглядали на симпатичного чоловіка з клунками і Мілену, яка відчувала себе незвично легкою після сну. Трав’яний чай на мансарді, канапки з сиром і Марселінині тонкі цигарки додали блаженства, і вона просто сиділа, слухаючи щебетання близнючок і голос незнайомця. Дивно, Мілена досі не знала навіть імені цього чоловіка, але він був для неї ніби старезним другом, надійним і дуже близьким.
Раптом у ковані двері будинку загупали. Лолітка, нервово звиваючись, засичала і мало не виплюнула власного язика. За мить на мансарду вийшло з десяток людей у формі, яких Мілена вже бачила вночі, на чолі з червоненьким і грубеньким чоловічком. Не звертаючи уваги на незнайомця, який незворушно пускав кільця диму за столом, і на зойки Матильди та Марселіни, чоловічок начепив на Мілену наручники і промовив:
— Мусите піти з нами, панночко.
Мілена не протестувала. Мовчки сіла до чорної машини з затемненими шибами і почала думати над тим, що ж воно буде далі. А далі було ось що. Автомобіль під’їхав до великої сірої будівлі на околиці міста, оточеної людьми в чорних костюмах і темних окулярах. Потім Мілена з червоненьким чоловічком зайшла досередини, і вони пішли вузькими коридорами, які де-не-де були освітлені тьмавим світлом. Кроки голосно відлунювали, відбиваючись від стін і стелі, коридори були нескінченними, заплутаними до краю. Потім почалися звивисті сходи, величезні ліфти, знову сходи, сходи, коридори. Нарешті з’явилися дерев’яні двері, у які чоловічок і завів Мілену. За дверима не було нічого, окрім табуретки в центрі і дзеркала на стіні. Мілена сіла на табуретку і привітно помахала рукою в дзеркало. Впродовж подальшої розмови з чоловіком Мілена посміхалася, дивлячись туди, а коли відповідала на запитання, зверталася не до червоненького, а до когось, хто — вона була певна — спостерігав за нею саме звідти.
Перших півгодини Мілена відповідала на формальні запитання на кшталт: «Ваше справжнє ім’я», «місце народження» і «як вам сьогоднішня погода?». Потім почалося найцікавіше. Чоловічок на мить вийшов з кімнати і повернувся з купою якихось паперів. Розглядаючи їх і хитаючи головою, він сказав:
— Це надзвичайно серйозно, Міленко. Можна, я буду вас так називати? — Мілена кивнула, і він продовжив: — Це настільки серйозно, що ви навіть собі не уявляєте. Уявити такі серйозні речі неможливо, бо будь-яка уява, навіть найбагатша, не розтягається до розмірів ТАКОЇ серйозності. Ви спитаєте, в чому ж річ. Безперечно, ви можете і не спитати цього. Але незалежно від того, спитаєте ви мене про це чи ні, я скажу вам, скажу, скажу. Ви змогли б не дізнатися, в чому ж річ, хіба що тоді, якби закрили вуха і почали щось голосно говорити або співати — тоді б ви просто не почули сказаного мною. Але ви не можете зробити цього, Міленко, бо на руках у вас наручники, отож вух ви не закриєте. Ну хіба що ногами. Але не думаю... Ні, впевнений — ногами не вийде. Так, ви можете голосно кричати, щоб не чути, що я вам скажу, але це навряд чи допоможе, бо я можу заліпити вам рота пластирем. Тому — хоч-не-хоч — а ви мусите дізнатися, в чому ж все-таки річ.
Чоловічок хвильку помовчав, дивлячись у папери, а тоді, зітхнувши, промовив:
— Як же це бридко — тримати вдома зміюку!
— То в цьому річ? — здивувалася Мілена.
— О ні, ні, ні. Зовсім не в цьому. Річ у тому яблуку, яким ви мене пригостили цієї ночі, пам’ятаєте? Розумієте?
— Пам’ятаю, — відповіла Мілена. — І розумію — річ у тому яблуку, яким я почастувала вас цієї ночі...
— Ви майже зізналися, Міленко, майже зізналися, — скрушно зітхнув чоловічок, змахнувши сльозу зі щоки. — Це добре для нас і дуже погано для вас. Ось погляньте, — і червоненький простягнув Мілені один з паперів, які тримав у руках. На папері був зображений збільшений відбиток пальця.
— Це один з ваших пальчиків, який я знайшов на тому яблучкові. Гарненький такий і дууууже цікавий пальчик! А тепер подивіться на ось це, — в руках Мілени опинився наступний папір з точнісінько таким самим відбитком.
— Бачите? Бачите, Міленко? — чоловічок нетерпляче підстрибував навколо Мілени, вказуючи пальцем то на один, то на другий відбиток. — Це просто несамовито! Придивіться уважненько, препреуважнесенько, золотко і серденько ви моє неоціненненьке! Адже навіть неозброєним оченяточком, на перший же ж погляд видно, що ці два відбитки ідентичні! Так? Ну, скажіть мені, скарбику ви мій, так?
— Так, — відповіла Мілена, зацікавлено розглядаючи відбитки.
— А чи знаєте ви, чий оцей другий відбиток? От здогадайтеся! Спробуйте! Та не здогадаєтеся ніколи в житті! Не ваш, не ваш, квіточко, а злочинця, що обчистив недавно банк і якого я ловлю уже п’ятнадцять років!!! Це його відбиток, а це — ваш. І вони ідентичні!!!!!!! — і чоловічок аж завив від захоплення. З очей його котилися сльози, з чола — піт. Він тер кулаками свої бордові щоки і ридав від щастя. Потім раптом поглянув у дзеркало і вмить заспокоївся, споважнів.
— Мілєно, ви звинувачуєтесь у викраденні вмісту двадцяти восьми сейфів Найцентральнішого Міського Банку. Поки що лише в цьому. Поки що! Але і цього, я гадаю, буде предостатньо. Поки що ви посидьте собі тут, а Рада вирішить, що робити, — чоловічок поклонився до дзеркала і вийшов. А Мілена
