Літо Мілени - Софія Юріївна Андрухович

нестримним потоком сліз, справжнім водоспадом ридань, які тривали близько години, а іноді й довше, і вже коли залишалися самі лише схлипування, Мілена продовжувала говорити. Тихим голосом описувала Цецилії зворушливу картину Наркісового чекання. Цецилія виразно бачила перед собою освітлену промінням призахідного сонця терасу рідного дому і самотню нещасну постать у плетеному кріслі, яка, не відриваючи погляду від дороги, нерухомо і незворушно очікує на повернення коханої. І Цецилія знову ридала, ще пристрасніше, ще нестримніше, аніж перед тим, і, врешті, зморена силою-силенною відчуттів, що раптово звалилися на її тендітні плечі, міцно засинала. Вона вже й уві сні бачила ту худеньку постать у барвистому гарному одязі, що пильнує всі чотири сторони світу і навіть небо, бо звідти також будь-якої миті може з’явитися його єдина квіточка ірису.

Через тиждень по приїзді Мілени до селища Цецилія не витримала. Вона рішуче витерла сльози і почимчикувала до Каму Тейба. В той момент якраз у хатині старійшини племені проводилася таємна військова нарада, але Цецилія зараз чхати хотіла на всі військові наради світу: самотня постать на терасі чекала на неї, і Цецилія не могла примушувати її чекати ще довше.

Каму Тейб прочитав усе з виразу обличчя своєї коханої і мовчки вийшов з хатини слідом за дружиною. Вони зупинилися неподалік, в тіні самотнього баобаба, і Цецилія ще не встигла промовити ані слова, як сам Каму Тейб з глибоким смутком у голосі сказав:

— Ти ж знаєш, що я не маю права тримати тебе тут. Ти вільна робити, що хочеш. Якщо відчуваєш потребу повернутися додому — ти вільна це зробити. Лише щоб тобі було добре... — і він, відвернувшись, повільно побрів у бік джунглів.

— Я заберу дітей! — крикнула навздогін Цецилія.

— Ти мати... — неголосно відповів Каму Тейб.

— Дякую тобі, серденько Каму Тейб! Я ніколи тебе не забуду! — знову крикнула Цецилія голосом, сповненим вдячності, яка аж вихлюпувалася на гарячий пісок.

Каму Тейб тільки махнув рукою і зник у заростях.

Наступного дня він відвозив автом свою родину і Мілену до залізниці. Наркіси Каму Тейби вовтузилися і підстрибували на своїх місцях, мало не перевертаючи машину.

— Мамо-тату! — раптом вигукнув Наркіс Каму Тейб-правий (це був колишній Наркіс Каму Тейб-лівий, бо цього разу хлопці помінялися один з одним місцями). — Треба показати Мілені птаху! Це ж зовсім недалечко звідси, а подивитися варто.

Цецилія була готова на все заради діток. Мілені і самій було цікаво поглянути на якесь дивовижне створіння, а Каму Тейб теж не мав нічого проти, бо хотів хоч трохи продовжити час перебування з сім’єю. І ось за кілька годин проривання хащами перекособочений автомобіль з перекособоченими від незвичайної їзди пасажирами опинилися в гостях нечисленного африканського племені, яке непогано зажило, звідколи волею випадку полонило дивовижну птаху: натовпи людей стікалися в цей найзабутіший донедавна закапелок тропіків і платили будь-яку ціну за кількахвилинне споглядання дивовижної істоти в дерев’яній клітці.

Наших мандрівників зустріли як годиться. Гостинні господарі відвели їх відразу на обід і розповіли незвичайну історію спіймання птахи. Старий мисливець Оба, майже повністю спаралізований і сліпий, висловив бажання влаштувати собі останнє полювання, на якому прагнув померти в пащі якої-небудь звірюки. До його бажання поставилися з належною пошаною і, спорядивши старого, занесли його на ношах у глибини лісу, де залишили. Повернувшись за тілом Оби через два тижні, знайшли його, нерухомого, на тому ж самому місці, але в руці він намертво затиснув лапу прекрасної птахи, небаченої ніким ніколи досі. Вона не пручалася вже, тихо дрімала біля старого мисливця, поскладавши свої лагідні крила і схиливши голівку на Обине плече. Діда і птаху з почестями донесли до селища. Наступних два тижні намагалися розігнути скоцюрблені пальці старого, щоб визволити птаху, але все намарно. Одного дня Оба раптом прийшов до тями, підхопився на рівні ноги, наче й не був ніколи спаралізований, і, схопивши сокиру однією рукою, відрубав собі другу, яка залишалася занімілою. Після цього старий впав замертво на землю. Поховали його як героя і тепер переповідають усім легенди про життя та подвиги старого, про його хоробрість і силу й про його останню здобич, яка принесла усьому племені добробут.

Сердешну ж птаху посадили до клітки у найбільшому шатрі; саме туди повели після обіду Мілену, Цецилію та її невелику сімейку.

З самого краю селища розкинулось велике кольорове шатро, навколо якого походжало кілька десятків озброєних охоронців і сотня роззяв та цікавих мандрівників. Не один деньок треба було вистояти в черзі, щоб хоч мить поглянути на диво у шатрі. Але для Мілени і Цецилії було зроблено виняток, їх провели до шатра відразу, бо неабияка їхня врода приковувала погляди і прихиляла серця.

В шатрі було напівтемно і таємниче. Пахло загадковими запаморочливими зіллями, і маленькі свічечки горіли біля стін та під стелею. Але раптом зблиснуло світло і осяяло велику дерев’яну клітку посередині. В ній сиділа засмучена птаха. Це була прекрасна і добра істота. Її чорне блискуче волосся відбивало світло і прегарно облямовувало обличчя, великі чорні очі вражали глибиною, і їхня зворушлива вологість притягувала і затягувала, густі довгі вії ніяково здригалися і тремтіли, бліда шкіра пульсувала свіжістю, увесь вигляд її зачаровував і примушував назавжди полюбити це створіння. Побачивши Мілену, птаха підвелася і підійшла ближче, наскільки дозволяла їй клітка. Постать її була тендітною, граційною, ідеально красивою. Елегантні чорні крильця тихо покоїлися на спині, шовковисте пір’я підкреслювало кожен вигин тіла.

— Ванда? — прошепотіла Мілена, намагаючись стишити звуки биття власного серця.

Велика срібна сльозина скотилася з ока по блідій ніжній шкірі і впала на підлогу назовні клітки. Птаха нервово пересмикнула крилами і рвучко відійшла в тінь.

— Я визволю тебе, Вандо... — рішуче промовила сама собі Мілена, але птаха, здавалося, почула ці слова, бо Мілена помітила зблиск її чорних очей, повних надії.

Мілена думала цілий вечір. Вона попросила Каму Тейба залишитися в селищі на ніч, щоб залагодити деякі справи. Безперечно, птаху можна було викупити, але хіба Мілена мала якісь цінні речі, які змогла би обміняти на Ванду? Тож, нічого не вигадавши, вона вирішила піти до старійшини, можливо, придумає щось на місці. Так воно і сталося.

Старійшина сидів у своїй хатині посеред кількох десятків книг і читав, висолопивши язика та пошкрябуючи потилицю.

— Любите книги? — запитала Мілена.

— Охохо! — відповів старійшина. — Та я за книгу життя можу віддати!

— А птаху? — з надією прошепотіла Мілена.

—