Вождь червоношкірих: Оповідання - О. Генрі
— Ну, та невже ж дівчата ніколи… — почав було я, але Меймі мене рішуче зупинила:
— Ні, ніколи. Вони погризуть інколи щось, та й годі.
— Я думав, цукер…
— Заради Бога, змініть тему, — сказала Меймі.
Як я вже говорив, цей досвід довів мені, що жіноча натура постійно прагне якихось міражів та ілюзій. Візьмімо Англію — її створив біфштекс; Німеччину породили сосиски, Америка зобов'язана своєю могутністю пиріжкам і смаженим курчатам. Але молоді дівчата не вірять у це. Вони вважають, що все було зроблено Шекспіром[83], Рубінштейном[84] і легкою кавалерією Теодора Рузвельта[85].
Такі справи будь-кого могли засмутити. Про розрив із Меймі не могло бути й мови. А проте від думки, що доведеться відмовитися від звички їсти, мені ставало тоскно. Я набув цю звичку дуже давно. Двадцять сім років я сліпо мчав назустріч катастрофі й піддавався на вкрадливі поклики жахливого чудовиська — їжі. Змінюватися мені було вже запізно. Я був безнадійним жуйним двоногим створінням. Можна було битися об заклад на салат із омарів проти пончика, що моє життя буде понівечене цим.
Я продовжував харчуватися в наметі Дюгана, сподіваючись, що Меймі змилостивиться. Я вірив у справжнє кохання і думав, що якщо воно так часто боролося з відсутністю пристойної їжі, то, дивись, зможе побороти і її наявність. Я все віддавався моїй фатальній пристрасті, але щоразу, коли в присутності Меймі запихав собі до рота картоплину, я відчував, що, можливо, ховаю мої найсолодші надії.
Коллієр, очевидно, теж відкрився Меймі й отримав таку ж саму відповідь. Свідченням цьому було те, що одної чудової днини він замовляє собі чашку кави і сухарик, сидить і гризе кінчик сухаря, як панна в вітальні, яка перед цим нафарширувалася на кухні пирогами із капустою. Я клюнув на цю вудочку й теж замовив каву і сухарик. Наступного дня ми зробили так само. Із кухні виходить старий Дюган і несе наше розкішне замовлення.
— Зник апетит? — спитав він по-батьківському, але не без сарказму. — Я вирішив підмінити Меймі, хай відпочине. Замовлення не важке, його і з моїм ревматизмом можна принести.
Так ми з Коллієром повернулися до нашої важкої їжі. Я помітив, що в цей час у мене з'явився надзвичайно небувалий, руйнівний апетит. Я так їв, що Меймі мала б пройматися ненавистю й відразою до мене, тільки-но я переступав через поріг. Потім я вже довідався, що став жертвою першого низького й безбожного, підступного вчинку, який влаштував для мене Ед Коллієр. Ми з ним щодня разом випивали в місті, намагаючись утопити наш голод. Цей негідник підкупив із десяток барменів, і вони підливали мені в кожну склянку віскі добрячу дозу яблучної апетитної гіркої настоянки. Але останню каверзу, яку він мені втнув, було ще важче забути.
Одної чудової днини Коллієр не з'явився в наметі. Один спільний знайомий повідомив, що вранці він поїхав із міста. Таким чином, моїм єдиним суперником стала обідня картка. За декілька днів до свого зникнення Коллієр подарував мені два галони[86] чудового віскі, яке буцімто йому надіслав двоюрідний брат із Кентуккі[87]. Зараз я маю всі підстави вважати, що це віскі складалося виключно з анакондівської яблучної апетитної гіркої. Я продовжував поглинати тонни їжі. В очах Меймі я був усе тим самим двоногим, але ще більш жуйним, аніж будь-коли до цього.
Десь за тиждень після того, як Коллієр зник, до міста прибилася якась виставка й розташувалася в наметі поблизу залізниці. Я зайшов якось увечері до Меймі, і матінка Дюган повідомила, що Меймі зі своїм молодшим братом Томасом пішла на виставку. Це повторилося тричі за один тиждень. У суботу ввечері я спіймав її, коли вона поверталася звідти, і вблагав посидіти хвилиночку на ґанку. Я собі відзначив, що вона змінилася. Очі її стали якимись ніжнішими й виблискували. Замість Меймі Дюган, приреченої на втечу від чоловічої ненажерливості та на вирощування фіалок, переді мною сиділа Меймі, яка більше відповідала іншому плану і яка надзвичайно підходила для того, щоб грітися в променях бразильських діамантів і патентованих трісок для розпалювання.
— Ви, очевидно, дуже захоплені цією донині не перевершеною виставкою живих чудес і речей, гідних подиву? — запитав я.
— Це все ж розвага, — говорить Меймі.
— Незабаром ви шукатимете розваги від цих розваг, якщо Ви будете ходити туди щодня.
— Не дратуйтеся, Джеффе! — сказала вона. — Це відволікає мої думки від кухні.
— Ці чудеса не їдять?
— Не всі. Деякі з них воскові.
— Дивіться не прилипніть, — пожартував я без будь-якої задньої думки, просто так.
Меймі зашарілася. Я не знав, як це розуміти. У мені зажевріла надія, що, можливо, я своєю постійністю пом'якшив жахливий злочин чоловіка, який полягає в публічному введенні до свого організму їжі. Меймі сказала щось про зірки в поважних і високих виразах, а я нагородив чогось про єдність сердець і про домашні вогнища, зігріті справжньою любов'ю і патентованими трісками. Меймі слухала мене без гримас, і я сказав собі: «Джеффе, хлопче, ти послабив закляття, яке висить над їдцями! Ти наступив підбором на голову змії, яка ховається в соусниці!»
У понеділок надвечір я знову заходжу до Меймі. А вона з Томасом знову пішла на неперевершену виставку чудес.
«Щоб її дідько забрав, оцю виставку! — сказав я собі. — Хай вона буде проклята від сьогодні й повік! Амінь! Завтра піду туди сам і дізнаюсь, у чому ж криється її мерзенна привабливість. Невже людина, яка створена, щоб успадкувати землю, може позбутися своєї милої спочатку через ніж та виделку, а потім через виставку, куди й вхід коштує лише десять центів?»
Наступного вечора, перш ніж піти на виставку, я заходжу до намету й дізнаюся, що Меймі немає вдома. Цього разу вона не з Томасом, тому що Томас чекає на мене, лежачи на траві перед наметом, і робить мені пропозицію:
— А що ви дасте мені, Джеффе, — говорить він, — якщо я вам щось скажу?
— Те, чого це буде коштувати, синку.
— Меймі запала на диво, — говорить Томас. — На диво із виставки. Мені він не подобається. А їй подобається. Я підслухав, як вони розмовляли. Я подумав — можливо, вам буде цікаво. Слухайте, Джеффе,
