Любий бо-пер!.. - Тибор Дері

— Чи відомо вам, ваша ясновельможносте, що за тиждень з чоловіком усяке може трапитись?

— Відомо. Він на тиждень старішає.

— Ото ж бо й воно. Ну, як наша курочка в подружньому житті?

— Дуже добре, вовчику-братику! Все як годиться. Якби ви не бешкетували, мосьпане, то могли б і собі знайти ту, яка на схилі літ стелитиме вам постіль.

— І так знайдеться, — відповів я хвацько. — На кожний мій палець по одній. Не турбуйтесь за мене, ваша ясновельможносте!

Янош знову підозріло зиркнув на мене.

— Ти це серйозно?

— Що?

— Що тебе ще цікавлять жінки. Тобі, друже перче, скільки років?

— Не знаю.

— Не знаєш. Отож! І, виходить, що тобою ще цікавляться жінки?

— Тобто чи мають вони мене ще за мужчину?

Ми сиділи в кабінеті Яноша у старих, обтягнутих чорною шкірою кріслах, один навпроти одного, поряд з вікном. За вікном у невеликому ружадомбському садку, що розкинувся в будапештському районі віл, ріс високий каштан, стовбур якого ділив навпіл краєвид з вікна: справа над темною рікою вигиналась дугою стрічка моста Марґіт, що тяглася далі на пештську сторону, а зліва, по інший бік стовбура, можна було побачити гірше освітлений міст Арпада. Вікно було відчинене, до кімнати линув запах свіжоскошеної трави, за ним скрадався ледь чутний подих дунайської прохолоди. Було легко дихати. Нехай я й старий, але я так люблю це місто!

— Поглянь на каштан. — сказав я Яношу. — Ми з ним, либонь, однолітки, а він і досі собі зеленіє.

— Кабан, — сказав Янош.

— Я велелюбний, ти ж знаєш, — вів далі я. — Жінки нюхом це чують. Скажімо, вчора…

— Ох ти племінний бичок! — мовив Янош. — Бик-запліднювач!

— Я не люблю хвалитися, — вів далі я, — та вчора… коли ж це було? Ага, позавчора. Позавчора близько обіду я зайшов до кав'ярні «Вьорьошмарті» на каву з коньяком. Я був стомлений, бо встав раніше, ніж звичайно, хотів переробити недописану напередодні фразу, хоча й безуспішно. У кав'ярні я одразу подався у дальню порожню залу, там сиділо всього двоє, еге ж, двоє. Чоловік і дружина, обоє молоді. Бувають такі пари, від яких здалеку смердить подружжям, як від часнику. Так і тут. Вони були англійці, англійський дипломат з дружиною, проїздом. Жінку звали Сільвія.

— Як ти це знаєш?

— Жінку звали Сільвія, — продовжував я. — Місіс Сільвія Вуковіч. Нетактовності в тому, що я назвав її ім'я, немає, вони вже подалися далі, до місця призначення, в Анкару. Взагалі вони були американці, а не англійці. Якщо я ще можу кілька слів проварнякати по-британськи, то американської говірки не осилю. Та й навіщо розмовляти з жінкою, в якої замість очей дві осяйні зірки й вона усміхається так… Її посмішка вразила мене, друже. Та усмішка, випурхнувши з пелюсток цього чарівного створіння, явила мені саму правічну природу: це була всезнаюча усмішка жінки. Незабутня, безпристрасна усмішка природи.

— І де ж вона випробувала на тобі свою усмішку? — спитав Янош.

— Без кохання життя нічого не варте, ваша ясновельможносте, — провадив я далі. — Один німецький філософ сказав, можливо, Кант… так-так, Кант… ну, що він сказав?.. що кохання — єдина можливість для двох особистостей подолати усвідомлення своєї окремішності, або ж, додам я, з тріумфом побороти нестерпну, нездоланну іншим чином самотність.

— То де ж і коли ти досяг цього тріумфу? — спитав Янош. У кав'ярні «Вьорьошмарті»?

— Я ще не згадав, що пані з очима-зорями мала світло-брунатну шкіру, але не на кшталт європейської засмаги, а древнішого туземного відтінку, набутого ще в материнській утробі. Власне, вона була дочкою індійського магараджі.

— Мені не почулося, мосьпане? — спитав на це Янош. — Перед цим ви були такі люб'язні згадати про американське походження.

— Це про її чоловіка. І, природно, говорили англійською, — сказав я вже сердито, бо відчував, що Янош не так стежить за бесідою, як вивчає моє обличчя. Знаючи мене як людину правдиву, він щонайбільше може запідозрити мене хіба в прикрашанні подій, однак і це було неприємно. Що він там вичитує на моєму лиці, питав я себе, мій вік? Який суперечить уяві про старість? Янош пам'ятає мене з дитинства і добре знає, що я прибріхую не більше, як половину.

— Ну і як, зрештою, ви зійшлися? — спитав Янош. — Чого мовчиш? — перепитав він за хвилину.

— Тому, певне, що не можу наспіх вигадати, як ми зійшлися, — відповів я холодно.

Янош примирливо торкнувся мого рукава.

— Не крекчи.

— Я дивлюсь на твою чесну дурну фізію, брате, і на ній просто написано, чому твоя жінка, ще й року не мине, наставить тобі роги.

— Ну, і як же ви зійшлися? — не здавався Янош.

— Коли її чоловік вийшов у гардероб, щоб забрати накидку дружини, я підійшов до їхнього столика й поклав перед нею свою візитівку з адресою і телефоном. Наступного дня вона явилася до мого помешкання. Навіть не зателефонувала, бо ми навряд чи зрозуміли б одне одного. Саме так і було: без будь-якого попередження з'явилася і все. Без слів, але з усмішкою.

— Отже, уявімо собі рандеву, — продовжував я, — коли сцена кохання чоловіка й жінки розігрується за найдревнішим сценарієм, при вимкненому розумі та суто тілесному єднанні. Замість розмов вони лише всміхаються одне одному, хоча усмішки ледве помітні в затемненій кімнаті, де крізь жалюзі тонкі, як лезо, смужки світла де-не-де заледве досягають ліжка. Нічого не заважає приємному спілкуванню тіл, бо, окрім взаємної насолоди, жодні сторонні інтереси не порушують цю гармонію.

— Уяви собі, — вів я далі, — ту майже величну тишу, яка супроводжує спілкування двох тіл у затемненій спальні, за вікном якої шепочуть пашаретські сади. Недосконалий людський розум — змій з едемського саду — не шкірив свої зуби, не чутно було ані звуку, лише ласки досвідчених рук, глибоке, палке дихання, стогін жаги, насолода обіймів. Насправді балакати було про що, однак єднання не потребувало слів. І голос