Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
Дід називав їх «родиною», я чув, що й інші вживали це означення — цілком безпідставно. Бо, хоча ті четверо людей і були далекі родичі, вони не мали між собою нічого спільного. Дядько, що сидів поряд зі мною, був старий, із суворим смаглявим обличчям, на якому чорніло кілька плям: як я потім довідався, його обпалило вибухом пороху. Похмурий, усім невдоволений, він покинув військову службу майором, а тепер у якомусь невідомому приміщенні замку робив досліди з алхімії, а ще, як я почув від служників, мав стосунки із в'язницею, звідки йому раз або двічі на рік присилали трупи; він тоді замикався з ними, дні й ночі препарував їх і якимсь таємничим способом обробляв їх так, що вони не розкладалися. Проти нього було місце панни Матильди Браге. То була особа хтозна-якого віку, далека родичка моєї матері; про неї знали тільки те, що вона жваво листувалася з одним австрійським спіритистом, який звав себе бароном Нольде і якому вона в усьому корилася, ні до чого не беручись без його схвалення чи, радше, немовби благословення. Тієї пори вона була вже страшенно огрядна, її млява ситість немов зовсім байдуже вливалася в широкі ясні сукні; її рухи були стомлені й невиразні, а очі завжди сльозилися. І все-таки в ній щось нагадувало мені мою тендітну, струнку матір. Що довше я спостерігав її, то більше помічав на її обличчі делікатні, витончені риси, яких не міг чітко пригадати після материної смерті; аж тепер, щодня бачивши Матильду Браге, я дізнався, яка була на вигляд померла, може, навіть дізнався вперше. Аж тепер із багатьох сотень подробиць у мені склався той образ, що ніде не полишає мене. Потім я зрозумів, що в обличчі панни Браге справді були всі подробиці, які визначали риси моєї матері, — тільки між них наче впхалося чуже обличчя, порозсувало їх, і вони вже ніколи не з'єдналися в одне ціле.
Біля тієї дами сидів син якоїсь кузини, десь мого віку, тільки менший на зріст і хирлявіший. Його тонка шия витикалася з брижів на сорочці і зникала під випнутим підборіддям. Губи в нього були тонкі й міцно стулені, ніздрі ледь тремтіли, а з його гарних карих очей поверталося тільки одне. Часом воно поглядало на мене спокійно й сумно, а друге було завжди звернене в куток, немов якась річ, що її продали та й забули.
На почесному місці стояв величезний дідів фотель, якого служник, що не мав інших обов'язків, підсовував старому і в якому той займав зовсім мало місця. Були люди, що називали глухуватого владного господаря замку його величністю і гофмаршалом, інші зверталися до нього як до генерала. Він напевне мав право на всі ці титули, але так давно лишив службу, що вони вже видавалися майже незбагненними. Я взагалі вважав, що його особистість, яка хвилинами так яскраво проявлялася, а потім знов тьмяніла, не могла убгатися в жодну назву. Я так ніколи й не зважився назвати його дідусем, хоча він часом був ласкавий зі мною і навіть кликав до себе, намагаючись вимовити моє ім'я жартівливим тоном. А втім, уся родина ставилася до графа шанобливо, але до тієї шаноби домішувався острах, лише в малого Еріка стосунки зі старим господарем дому були тепліші; часом те його око, що рухалося, швидко, по-змовницькому зиркало на дідуся, і той відповідав йому не менш швидким поглядом; інколи їх можна було побачити під час довгого надвечір'я у глибокій галереї, де вони рука в руку мовчки ходили вздовж темних старих портретів, знаходячи порозуміння, мабуть, якимсь іншим способом.
Натомість я майже цілими днями блукав у парку, в буковому лісі або в полі, а в Урнеклостері, на щастя, були собаки, що завжди йшли зі мною; подекуди я натрапляв на дім орендаря або на селянське обійстя, де міг поживитися молоком, хлібом і садовиною, і, мабуть, безтурботно втішався волею, принаймні після перших важких тижнів, коли мене вже перестала лякати думка про вечірні сходини. Я майже ні з ким не розмовляв, бо для мене великою радістю була самота, лише інколи казав щось собакам, і ми чудово розуміли одне одного. Зрештою, маломовність була нашою ніби родинною рисою; я знав її в батька й не дивувався, що тут за столом майже не розмовляли.
Щоправда, перші дні після нашого приїзду Матильда Браге була дуже балакуча. Вона розпитувала батька про давніх знайомих у містах за кордоном, згадувала давні враження й розчулювалася до сліз, коли їй спадали на думку померлі приятельки і якийсь молодик, що, як вона натякала, кохав її, але вона не могла відповісти на його палке, безнадійне почуття. Батько ввічливо слухав її, часом кивав головою і відповідав тільки найнеобхідніше. Граф на почесному місці весь час невесело всміхався, і обличчя його здавалося більшим, ніж звичайно, ніби на нього надягли маску. Часом він і сам озивався, ні до кого зокрема не звертаючись, і хоча говорив дуже тихо, його було чути в цілій залі: голос його трохи скидався на розмірений, байдужий хід годинника, а тиша навколо ніби відгукувалася на нього порожніми інтервалами, однаковими після кожного складу.
Граф Браге вважав, що він виявляє особливу увагу до мого батька, коли розмовляє з ним про його померлу дружину, мою матір. Він називав її графинею Сибілою, і кожна його фраза кінчалася немов запитанням про неї. Не знаю чому, але мені здавалося, ніби йдеться про зовсім молоду дівчину в білому, яка щомиті може зайти до нас. Я чув, як він таким самим тоном говорив про «нашу маленьку Анну Софі». Коли я одного
