Балаган, або Кінець самотності - Курт Воннегут
І ось, непомітно для мене, шкаралупа мого характеру, цілком беззахисна і вразлива, відкрилась перед жерлами Елізиних прихованих гармат, готових бабахнути прямою наводкою.
Отак воно.
На мить запала тиша. Сестра шастала по моїй кімнаті, розглядаючи книжки, яких вона, певна річ, не могла прочитати. Потім підійшла до мене і раптом, закинувши голову, запитала:
— Люди вступають на медичний факультет Гарвардського університету тільки тому, що вони вміють читати й писати?
— Мені жилося не солодко,— сказав я.— Нелегко давалась наука. Та й тепер доводиться багато працювати.
— Якщо Боббі Браун вивчиться на лікаря,— заявила сестра,— це стане найпереконливішим доказом на користь християнської цивілізації.
— Ну, знаменитим лікарем я не стану,— признався я.— Але й задніх не пастиму.
— Доторкнися до мене,— раптом запропонувала Еліза.
— Що? — перепитав я.
— Ми з тобою однієї плоті. Я — твоя сестра. Доторкнися до мене,— повторила вона.
— Чом би й ні,— пробелькотів я. Але руки мої наче заклякли.
— Я жду,— сказала вона.
— Та ти ж мене так зненавиділа...
— Я ненавиджу Боббі Брауна.
— Ну, якщо ти справді ненавидиш Боббі Брауна...— бубонів я.
— І Бетті Браун,— докинула сестра.
— Це було так давно,— зауважив я.
— Доторкнися до мене,— наполягала вона.
— О боже, Елізо! — зітхнув я. Руки мої ніяк не піднімались.
— Тоді я доторкнуся до тебе.
— Як хочеш...— Мене раптом опанував моторошний страх.
— Вілбере, у тебе із серцем усе гаразд? — запитала вона.
— Начебто.
— Якщо я доторкнуся до тебе, ти обіцяєш не вмерти?
— Так, обіцяю.
— Тоді, можливо, помру я,— сказала Еліза.
— Сподіваюся, цього не станеться.
— Пробач, я так поводжуся, наче знаю, що має статися. А може, нічого й не станеться.
— Цілком можливо,— погодився я.
— Ніколи не бачила тебе таким переляканим,— зауважила вона.
— Я звичайна собі людина.
— Ти не хочеш пояснити Нормі, що тебе так налякало? — запитала Еліза.
— Ні, не хочу.
Потім сестра доторкнулася до мене.
І знову ми перетворились на єдиний геній.
Розділ 25
Наше шаленство тривало п'ять днів і п'ять ночей.
Після того ми з сестрою проспали аж три доби. А коли я нарешті прокинувся, то побачив, що лежу у своєму ліжку під крапельницею, з якої в мою вену вливався поживний розчин.
Елізу, як я потім довідався, забрала й одвезла до, її власного дому приватна «швидка допомога».
Ви запитаєте, чому ніхто не спробував угамувати нас або покликати на допомогу? Річ у тім, що ми з Елізою по черзі переловили всіх: Нормана Мушарі-молодшого, бідолашну матусю і всіх слуг.
Правда, щодо цього в мене цілковитий провал у пам'яті.
Своїх бранців ми поприв'язували до масивних дерев'яних стільців і, звичайно, позатикали їм роти, а потім розсадили всіх навколо обіднього столу.
Хвалити бога, що ми не забували давати нашим бранцям їсти й пити, а то б ще взяли на душу групове вбивство. Правда, ніхто з них не мав змоги ходити до вбиральні. А годували ми їх тільки арахісовою пастою та бутербродами з джемом. Пригадую, мені кілька разів доводилось ходити в крамницю, щоб купити хліба, джему та арахісової пасти.
Після чого ми шаліли далі.
Пригадую, я вголос читав Елізі з книжок із педіатрії, дитячої психології, соціології, антропології тощо. Бо я мав звичку зберігати всі свої підручники.
Пам'ятаю, ми то ніжно обіймалися, то бралися до роботи: я сідав за друкарську машинку, а Еліза вмощувалася поруч. Із надлюдською швидкістю я щось друкував.
Отак воно.
Коли я прийшов до тями, Мушарі та мої адвокати уже встигли залагодити справу із слугами: за певну винагороду ті погодилися забути всі жахи, яких їм довелося зазнати, сидячи за обіднім столом. Вони пообіцяли тримати язики на припоні й не базікати про побачене.
На той час нашу матір уже виписали з лікарні, але, повернувшись додому, до Черепахової затоки, вона ще довго не вставала з ліжка.
Фізично я зазнав лише виснаження — ото й тільки.
Та, коли лікарі дозволили мені ходити, моя психіка виявилась настільки травмованою, що я навіть не сподівався впізнати навколишній світ. Коли б того дня сила земного тяжіння різко стрибнула вгору, як це стала правилом через багато років, і коли б мені довелося рачкувати по будинку, до чого я часто вдаюся тепер, я розцінив би це як справедливу реакцію Всесвіту, обуреного нашою страхітливою поведінкою.
Проте майже нічого не змінилося. У будинку панував лад і спокій.
Книжки знову стояли на полицях. Розбитий термостат замінили новим. Три стільці з їдальні побували в ремонтній майстерні, а на килимі, що вкривав підлогу, лишилися тільки бліді сліди виведених плям.
Єдиним свідченням того, що в домі сталося щось надзвичайне, власне, був цей зразковий порядок. У вітальні, на столику для кави, де під час нашого шаленства я так нестямно друкував, лежав машинопис.
Якось так сталося, що ми з Елізою написали посібник з виховання дітей.
Чи можна вважати його вдалим? Мабуть, не зовсім. Він, правда, став однією з найпопулярніших за всю історію людства книжок, але тільки після Біблії та «Радощів куховарства».
Отак воно.
Наш посібник виявився дуже корисною підмогою у моїй повсякденній роботі, і коли я почав практикувати як педіатр у Вермонті, то вирішив опублікувати його під псевдонімом: доктор медицини Елі В. Рокмелл. Цей псевдонім являв собою ніби поєднання двох імен та прізвищ: мого й Елізиного.
Видавець сам придумав назву для книжки: «Отже, ви догрались — і у вас є дитина».
Проте під час свого шаленства ми з Елізою назвали авторів і сам рукопис інакше, а саме:
БЕТТІ БРАУН ТА БОББІ БРАУН
КРИК НІЧНОЇ ДРІМЛЮГИ
Розділ 26
Після того шалу взаємний страх тримав нас на відстані.
Згодом наш посередник Норман Мушарі-молодший сказав мені, що все те завдало нервовій системі Елізи навіть більшого струсу, ніж моїй.
— Мені мало не довелося знову везти її до божевільні,— сказав адвокат,— і цього разу з поважної причини.
На той час Мачу-Пікчу, прадавня столиця інків у верхів'ях Анд, перетворилася на притулок для багатіїв та їхніх нахлібників. Там оселялися ті, хто прагнув утекти від новітніх соціальних реформ та економічних криз,— не тільки з Америки, а й з усіх кінців світу.
Отож і Еліза
