Балаган, або Кінець самотності - Курт Воннегут

— Ви мали на увазі конкретного принца, принца-визволителя?

— Я мала на увазі свого брата,— відрубала сестра.— Але він виявився свинею. Бо так і не прийшов.

Розділ 22

Звичайно, ні мати, ні я не чинили ніяких перешкод Елізі та її адвокатові. Тож сестра досить скоро здобула свою частку спадщини. І чи не перше, що вона зробила,— це придбала половинний пай у професіональній футбольній команді «Патріоти Нової, Англії».

Те надбання тільки підняло популярність нашої родички. Правда, Еліза й досі не покидала своєї кабіни-сповідальні, але Мушарі запевнив громадськість, що тепер його клієнтка, носить синій, гаптований золотом клубний жакет «Патріотів Нової Англії».

Незабаром її та Мушарі бачили на мосту Массачусетс-авеню. Вони прямували пішки з Кембріджа в Бостон.

День був теплий і сонячний. Еліза йшла під парасолькою. На ній красувався клубний жакет рідної футбольної команди.

Боже праведний! Ну й вигляд був у цієї бідолашної дівчини!

Вона так горбилася, що її обличчя опинилося на рівні адвокатового, а треба сказати, що Мушарі-молодший був не вищий за Наполеона Бонапарта. Еліза безперервно курила і раз у раз заходилася від кашлю.

Мушарі був у білому костюмі, з ціпком у руці й червоною трояндою в петельці піджака.

Дуже скоро адвоката й Елізу оточила по-дружньому настроєна юрба цікавих, а також фото- й телерепортери.

Ми з матір'ю стежили за тією процесією по телевізору — щиро кажучи, з невимовним жахом. Бо весь той натовп явно сунув до мого будинку на Бекон-Хілл.

— Ох, Вілбере, Вілбере, Вілбере! — простогнала матуся, дивлячись на телеекран,— Невже це справді твоя сестра?

Я похмуро пожартував:

— Це або твоя єдина дочка, мамо, або тварина, відома під назвою «мурахоїд африканський».

Розділ 23

Мати не була готова до зустрічі з Елізою віч-на-віч. Отож вона втекла до своїх кімнат. Слуг я також відіслав — не хотів, щоб вони стали свідками якогось дикого вибрику Елізи.

Коли задзеленчав дзвоник, я сам пішов відчиняти двері.

Довелось усміхнутися до африканського мурахоїда, кінокамер та юрби.

— Елізо! Люба сестро! Яка приємна несподіванка. Заходь, будь ласка! — запросив я.

Для годиться я навіть спробував був торкнутись Елізи, та вона рвучко відсахнулась.

— Якщо ти мене торкнешся, маленький лорде, я вкушу тебе, і ти сконаєш від сказу,— застерегла вона.

Поліція стримувала натовп, щоб разом із сестрою та Мушарі цікаві не проникли до будинку. Я відразу запнув штори на вікнах.

Пересвідчившись, що з вулиці нас не видно, я похмуро запитав:

— Що привело тебе сюди?

— Туга за твоїм досконалим тілом, Вілбере,— відповіла сестра. Тоді відкашлялась і зареготала.— А як наші любі матер і патер? Котре з них тут? Ой, я й забула, нашого любого патера вже нема серед живих, так? Чи то наша люба матер упокоїлась? Так важко запам'ятати...

— Мати зараз у Черепаховій затоці,— збрехав я.

Мене опанувало почуття відрази, жалю й провини. Пильно придивившись, я побачив, що об'єм пласкої грудної клітки Елізи навряд чи перебільшував об'єм великої сірникової коробки. У кімнаті запахло спиртним. Отже, сестра приохотилася й до випивки. Її шкіра була нездорова, а фігура скидалася на дорожню скриню нашої прабабусі.

— Черепахова затока... Черепахова затока...— в задумі пробурмотіла Еліза.— Чи спадало тобі на думку, любий братику, що наш любий тато — зовсім не наш тато?

— Ти про що? — спитав я.

— Мабуть, одної місячної ночі наша матуся нишком скочила з подружнього ложа,— сказала Еліза,— щоб спаруватися з велетенською черепахою в тій Черепаховій затоці.

Отак воно.

— Елізо,— мовив я,— якщо ти збираєшся обговорювати наші сімейні справи, тоді містерові Мушарі краще залишити нас наодинці.

— А це чому? — заперечила сестра.— Нормі — вся моя родина.

— Ну, це вже занадто,— мовив я.

— Ота розцяцькована стара шкапа, твоя матуся,— ніяка мені не родичка,— заявила Еліза.

— Ну... ну!..— застеріг я її.

— Може, й ти вважаєш себе моїм родичем, га? — допитувалась вона.

— Що я маю тобі сказати? — запитав я.

— А ми для того й прийшли сюди — послухати, що ти скажеш,— відповіла сестра.— Тебе завжди вважали розумнішим за мене. Я була ніби пухлиною, яку визнали за необхідне зрізати з тебе.

— Я ніколи так не вважав,— заперечив я.

— Зате інші вважали,— мовила сестра.— А ти їм вірив. Це навіть гірше. Ти — фашист, Вілбере. Ось ти хто!

— Дурниці,— сказав я.

— Фашисти — це виродки, які вірять, коли хтось запевняє їх, ніби вони представники вищої раси,— випалила Еліза.

— Облиш! — вигукнув я.

— І тоді вони хочуть знищити усіх інших,— докинула сестра.

— Ця розмова ні до чого нас не приведе,— сказав я.

— А мені нікуди й не треба. Ви вже один раз привели мене в одне місце — більш я туди не хочу.

— Елізо, чи ти втішишся, коли я скажу: наша мати до кінця днів своїх жалкуватиме, що ми завдали тобі таких прикрощів?

— Хіба це може зарадити? — обурилася вона.— Найбезглуздіше запитання, яке мені будь-коли траплялося чути!

Раптом вона схопила в обійми Нормана Мушарі-молодшого.

— Ось хто знає, як треба допомагати людям! — оголосила вона.

Я схвально кивнув головою:

— Ми дуже вдячні йому. Ми справді щиро йому вдячні.

— Мушарі для мене — і мати, й батько, й брат, і навіть господь бог власною персоною,— сказала Еліза.— Він повернув мені радість буття. Він якось сказав мені: «Люба, гроші тебе втішать мало, але тих твоїх родичів ми ще так притиснемо, що вони аж запищать».

— Гм-м-м,— буркнув я.

— І повір мені: це куди приємніше, ніж слухати твої теревені про співчуття. Всі твої балачки — це тільки нагода для тебе похизуватися своєю вдавано-чутливою душею.— І вона якось неприємно засміялася.— Я б порадила вам з матір'ю, де спокутувати свою провину. Зрештою, для вас, мавп, то найбільш підхоже місце!

Отак воно.

Розділ 24

Отже, Еліза принижувала мою гідність як тільки могла. А я мусив якось боронитися.

Без будь-якої пихи, лише з суто клінічним цинічним інтересом я відзначив подумки: моя чавунна вдача витримає всі наскоки, навіть якби я взагалі відмовився від захисту.

Та як я помилився, коли подумав, що Еліза вичерпала свою лють!

Поки що її наскоки були спрямовані тільки на те, щоб оголити мій чавунний характер. Вона, так би мовити,