Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Богуна вже немає на світі, – сказав Заглоба.

– Як це?

Заглоба втретє або вчетверте повідав, як усе сталося, – розповідь цю він повторював із незмінним задоволенням, – Вершулл же, як і пан Лонгинус, слухав і не міг надивуватись, а потім зазначив:

– Тепер усе-таки Скшетуському легше буде.

– Воно-то так, але ж її ще відшукати потрібно. Людей-то хоч він узяв із собою?

– Нікого не взяв, із трьома кіньми та з козачком-русином тільки поїхав.

– І правильно зробив, там без хитрощів не обійдешся. До Кам’янця ще сяк-так можна б дійти з корогвою, але в Ушиці та Могильові вже точно стоять козаки – там зимівники гарні, а в Ямполі головне козацьке гніздов’я – туди або з цілою дивізією йти, або одному.

– А чому ваша милість думає, що він саме в ті краї подався? – запитав Вершулл.

– Тому, що її за Ямполем заховано і йому про це відомо, але там суцільні яри, байраки та непролазні зарості – навіть якщо знати місце, не враз відшукаєш, а не знаючи і поготів! Я в Ягорлику бував, за кіньми і позивати їздив. Разом у нас діло б, певно, пішло краще, а як він там сам один – ох, не знаю, сумнів мене бере; хіба що випадок який-небудь дорогу підкаже, адже розпитувати, і то не можна.

– Так ви хотіли з ним разом їхати?

– Хотіли. Що тепер робити будемо, га, пане Міхал? Поїдемо слідом чи не поїдемо?

– Дозволяю вирішувати вашій милості.

– Гм! Десять днів, як виїхав, – не наздогнати нам його, а головне, він звелів тут себе чекати. І Бог відає, який іще напрямок вибрав. Міг на Проскурів і Бар по старому шляху поїхати, а міг і на Кам’янець-Подільський – не вгадаєш.

– Не забудьте, пане, – сказав Вершулл, – це тільки моє припущення, що він за князівною поїхав, а впевненості в тім немає.

– Саме так! – сказав Заглоба. – А раптом він усього-на-всього за язиком вирушив і незабаром повернеться в Збараж, пам’ятаючи, що ми разом іти збиралися: зараз би йому нас якраз чекати. Ох, лихо, не знаєш, що і придумати.

– Я б вам порадив почекати ще днів десять, – сказав Вершулл.

– Десять днів – ні те ні се: або чекати, або не чекати зовсім.

– Я думаю: не чекати; що ми втрачаємо, якщо завтра ж візьмемо та й поїдемо? Не знайде Скшетуський князівни, ачей нам Господь допоможе, – сказав Володийовський.

– Бачите, пане Міхал, тут усе до тонкощів передбачити потрібно, – відповів Заглоба. – Ви по молодості літ пригод прагнете, а тут є ще небезпека: як би в тамтешніх жителів підозри не виникло, чого і Скшетуський, і ми раптом попхалися в ті краї. Козаки народ хитрий і бояться, як би їхні задуми не розкрилися. Може, вони на кордоні біля Хотина з місцевим пашею або в Задністров’ї з татарами переговори щодо прийдешньої війни ведуть – хто їх знає! А вже за чужинцями пильно будуть стежити, особливо коли розпитувати про дорогу. Я їх знаю. Видати себе легко, а що далі?

– Тоді тим скоріше Скшетуський може в яку-небудь колотнечу потрапити, отут наша допомога і буде потрібна.

– І це вірно.

Заглоба так дуже замислився, що в нього навіть жили на скронях здулися.

Нарешті він отямився і промовив:

– Я все зважив: потрібно їхати.

Володийовський зітхнув полегшено.

– А коли?

– Відпочинемо деньків три, зміцніємо душею і тілом та й поїдемо.

Наступного ж дня друзі заходилися готуватись у дорогу, як раптом напередодні від’їзду зненацька з’явився слуга Скшетуського, молоденький козачок Цига, зі звістками і листами до Вершулла. Почувши про це, Заглоба з Володийовським поспішили до коменданта на квартиру і там прочитали нижченаведене:

«Я перебуваю в Кам’янці, куди сатанівський шлях вільний. Їду в Ягорлик із купцями-вірменами, з якими звів мене пан Буковський. У них є охоронні грамоти від татар і козаків на вільний проїзд до самого Акермана. Поїдемо за шовками через Ушицю, Могилів і Ямпіль. Зупинятися будемо скрізь, де тільки живі є люди. Дасть Бог, знайдемо те, що шукаємо. Товаришам моїм, панові Володийовському і панові Заглобі, скажіть, аби у Збаражі мене чекали, коли їм інших справ не знайдеться, тому що туди, куди я зібрався, скопом ніяк не можна їхати: козаки, що зимують у Ямполі і коней у снігах тримають на берегах Дністра, аж до Ягорлика, всякого запідозрити готові. Чого я сам не зроблю, того б ми і втрьох не здійснили, та й за вірменина я зійду скоріше. Від душі подякуйте їм, пане Кшиштоф, за готовність допомогти мені, чого я до гробової дошки не забуду, але чекати довше несила було – кожний день нові приносив муки, – та й чи прибудуть вони, я не міг знати напевно, а зараз найкращий час їхати: всі купці вирушають за солодощами і шовками. Вірного козачка свого відсилаю назад, вашим доручаючи турботам, мені він ні до чого, тільки і побоюєшся, як би по недосвідченості не бовкнув зайвого. Пан Буковський за порядність цих купців ручається, та й мені вони побоювання не вселяють. Вірю: всі під владою Господа, побажає він – явить нам свою милість і страждання скоротить, амінь».

Заглоба, закінчивши читання листа, підвів очі на своїх товаришів, але ті мовчали. Нарешті Вершулл сказав:

– Я знав, що він у ті краї поїхав.

– А нам що тепер робити? – запитав Володийовський.

– Нічого! – відповів, розводячи руками, Заглоба. – Немає нам резону їхати. Що він до купців пристав, це добре: заглядай куди хочеш, ніхто дивуватися не буде. Нині в кожній хаті, на кожнім хуторі знайдеться, що купити; заколотники ж розграбували половину Речі Посполитої. А нам із вами, пане Міхал, важкенько було б у Ямпіль добиратися. Скшетуський чорнявий, як валах, йому легко за вірменина зійти, а тебе твої пшеничні вусики негайно б видали. І в мужицькому вбранні було б не простіше… Благослови його, Господи! А нам із вами там, мушу зізнатися, нічого робити – хоч і кривдно, що не можна руки прикласти до звільнення нашої сердеги. Зате, зарубавши Богуна, ми Скшетуському зробили велику послугу: був би живим отаман, я б за голову пана Яна не поручився.

Володийовський невдоволено насупився. Він смакував уже подорож, повну пригод, а замість цього попереду замаячіло довге і нудне перебування в Збаражі.

– Може, нам хоч у Кам’янець перебратися? – сказав він.

– А що там робити і на що жити будемо? – відповів Заглоба. – Чи не все одно, де штани просиджувати. Ні, потрібно чекати, запасшись терпінням: така подорож може затягтися надовго. Людина молода, поки ноги переставляє,