Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

– Оце новина! Ох ти, Господи! – вигукнув литвин, сплеснувши руками. – Удвох, кажете? Як же це – удвох?

– А от як: спершу я його різними хитрощами нас викликати змусив, – розумієте? – а потім пан Міхал перший вийшов на поле й дав йому чосу, на шматки – як великоднє порося, як смаженого каплуна – покраяв. Зрозуміло тепер, шановний?

– Так вам, пане, з ним не довелося зітнутися?

– Ні, ви тільки на нього погляньте! – вигукнув Заглоба. – П’явки ви, чи що, собі наказували ставити й від утрати крові з глузду з’їхали? Що ж я, по-вашому, з покійником мусив битися чи лежачого добивати?

– Ви ж самі сказали, пане, що ви вдвох його зарубали.

Заглоба здвигнув плечима.

– Ні, з цією людиною ніякого терпіння не вистачить! Ну, скажіть, пане Міхал, Богун хіба не обох нас викликав?

– Обох, – підтвердив Володийовський.

– Тепер, пане, зрозуміли?

– Нехай буде по-вашому, – відповів Лонгинус. – А пан Скшетуський шукав Богуна під Замостям, але його там уже не було.

– Скшетуський шукав його?

– Доведеться, видно, вам, шановні панове, розповісти все ab ovo, – мовив пан Лонгинус. – Коли ви поїхали до Варшави, ми, як вам відомо, лишилися в Замості. Козаки не примусили себе довго чекати. Незліченна рать прийшла з-під Львова, з мурів усіх не можна було охопити поглядом. Але князь наш так укріпив Замостя, що вони й два роки б під ним простояли. Ми думали, вони штурмувати не відважаться, й вельми з цього приводу горювали – кожний у душі наперед смакував радість перемоги. Я ж, оскільки з козаками татари були, отримав надію, що Господь милосердний тепер мені в моїх трьох головах не відмовить…

– Ви б одну тямущу в нього попросили краще, – перебив його Заглоба.

– Ваша милість ізнов за своє!.. Слухати гидко, – сказав литвин. – Ми думали, вони штурмувати не будуть, а вони, як навіжені, відразу заходилися будувати облогові машини і на приступ! Потім уже відомо стало, що Хмельницький був проти, але Чарнота, обозний їхній, накинувся на нього, почав кричати, що той злякався, з ляхами замислив брататися, тож Хмельницький і дав згоду й першим послав у бій Чарноту. Що діялося, братушки, передати неможливо. Світло померкло за вогнем і димом. Почали вони сміливо, засипали рів, полізли на стіни, та ми їм такого дали перцю, що вони від стін урозтіч і машини свої покидали. Тоді ми чотирма корогвами поскакали навздогін і половину перерізали як баранів.

– Ех! Жаль, не було на тій гулянці мене! – вигукнув Володийовський, потираючи руки.

– І я б там знадобився, – впевнено промовив Заглоба.

– А найдужче, – продовжував литвин, – відзначилися Скшетуський і Якуб Реговський: обидва достойні кавалери, та вельми взаємно неприхильні. А вже пан Реговський і зовсім вовком дивився на Скшетуського й неодмінно знайшов би привід його викликати, коли б не заборонив пан Вейгер поєдинків під страхом смерті. Ми спершу не розуміли, в чому тут причина, поки не дізналися випадково, що пан Реговський є родичем пана Лаща, котрого князь через Скшетуського, як пам’ятаєте, з табору вигнав. Відтоді Реговський затаїв злобу на князя, та й на нас на всіх, а поручика особливо незлюбив, от почалося між ними змагання, і обидва під час облоги велику здобули славу, тому що один одного всіляко перевершити старався. Обидва були першими і в вилазках, і на мурах, поки Хмельницькому не набридло штурмувати фортецю й не почав він регулярної облоги, раз у раз до хитрощів удаючись, аби за їх допомогою захопити місто.

– Він більш за все розраховує на свою хитромудрість! – зауважив Заглоба.

– Божевільний він і до того ж obscurus,[177] – продовжував свою розповідь Підбийп’ятка, – думав, пан Вейгер – німець, видно, не чув про воєвод поморських цього ж роду, ось і написав листа, сподіваючись старосту, як чужинця та найманця, схилити до зради. Ну, пан Вейгер йому й відписав, що та як; не того, пояснив, спокушаєш. І листа цього, щоб ціну свою показати, побажав неодмінно з ким-небудь соліднішим, аніж сурмач, відправити, але охочих серед товариства не знайшлося – хто з доброї волі на вірну погибель до дикого звіра полізе в пащу? Інші нижче своєї гідності йти визнали, а я зголосився. І тут-то послухайте, зараз найцікавіше почнеться…

– Слухаємо уважно, – промовили обоє друзів.

– Приїхав я туди, а гетьман п’яний. Зустрів мене уїдливо, а коли прочитав листа, і взагалі булавою почав погрожувати – я ж, ввіривши смиренно душу Господу, так собі думаю: хай тільки зачепить, я йому голову кулаком розтрощу. Що було ще робити, любі братушки, скажіть?

– Вельми достойна думка, пане, – відповів, розчулившись, Заглоба.

– Полковники, щоправда, втихомирити його намагались і до мене близько не підпускали, – продовжував пан Лонгинус, – а найдужче один молодий старався, сміливий: обхопить його й від мене відтягує та примовляє: «Не лізьте, батьку, ви п’яні». Глянув я: хто ж це мене захищає, що за сміливець такий, із самим Хмельницьким запанібрата? А це Богун.

– Богун? – вигукнули разом Заглоба та Володийовський.

– Авжеж. Я його впізнав, тому що в Розлогах одного разу бачив, – і він мене теж. Чую, шепоче Хмельницькому: «Це мій знайомий». А Хмельницький – у п’яниць, відомо, суд швидкий – і відповідає: «Коли він твій знайомий, синку, відлічи йому п’ятдесят талярів, а я відповідь дам». І дав відповідь, а стосовно талярів я, щоби не дратувати звіра, сказав, нехай для своїх гайдуків прибереже, не личить офіцеру приймати подачки. Провели мене з шатра вельми чемно, та не встиг я вийти, Богун підходить. «Ми, каже, зустрічалися в Розлогах». – «Вірно, кажу, тільки не думав я тоді, братику, в цьому таборі тебе побачити». А він на це: «Не зі своєї волі я тут, біда пригнала!» Слово за слово, і я пригадав, як ми його під Ярмолинцями розбили. «Не знав я тоді, з ким діло маю, – відповідає він мені, – та й у руку був поранений, і люди мої переполошилися на смерть: думали, на них напав сам князь Ярема». – «І ми не знали, кажу, коли б знав пан Скшетуський, що це ви, один би з вас уже не жив на світі».

– Воістину так би воно й було. Ну, а він що відповів? – запитав Володийовський.

– Знітився дуже й перевів розмову на інше. Почав розповідати, як Кривоніс відправив його з листами піді Львів до Хмельницького, щоб він там перепочив, але гетьман не захотів його відпускати, задумав, як особу показну, посланцем своїм зробити. А насамкінець поцікавився: «Де пан Скшетуський?» Коли ж почув, що в Замості, сказав: «Може, й зустрінемося». На тому ми з