Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Я знаю.

— Ви вже були у Франції?

— Ні.

— Якщо повернетесь, то дістанете шість місяців в’язниці. Ви знаєте це?

— Знаю.

— Я подбаю, щоб вас вислали якнайшвидше. Це все, що я можу для вас зробити. У вас є гроші?

— Є.

— Добре. То оплатите проїзд до кордону — свій і того поліцая, що супроводитиме вас. — Він кивнув головою. — Можете йти.

— Ми повинні повернутися на якийсь певний час? — спитав Равік службовця, що вів його назад.

— Ні, не сказано, на коли. Просто маємо повернутися, коли вас відпустять. А що?

— Я б хотів випити чарку аперитиву. — Службовець глянув на нього.

— Я не втечу, — мовив Равік і, витягши з кишені двадцять франків, пом’яв їх у руках.

— Гаразд, кілька хвилин не мають значення.

Вони доїхали на таксі до найближчого бістро. Кілька столиків уже стояли на тротуарі. Було холодно, але світило сонце.

— Що ви питимете? — спитав Равік.

— «Амер Пікон». У цю пору дня я більше нічого не п’ю.

— А я візьму велику чарку коньяку. Без води.

Равік сидів і дихав на повні груди. Повітря! Яке воно може бути приємне! На вітті дерев уздовж тротуару блищали темно-руді бруньки. Пахло свіжим хлібом і молодим вином. Офіціант приніс чарки.

— Де у вас телефон? — спитав Равік.

— Усередині, праворуч біля туалету.

— Стривайте… — почав був службовець.

Равік тицьнув йому в руку двадцять франків.

— Невже ви не розумієте, що я маю зателефонувати дамі? Я не вшиюся. Можете піти зі мною. Ходімо.

Службовець недовго вагався.

— Ну добре, — мовив він і підвівся. — Зрештою, всі ми люди.

— Джоан…

— Равіку! Боже мій! Де ти? Тебе звільнили? Скажи мені, де ти…

— У бістро…

— Не жартуй. Скажи правду, де ти?

— Я й кажу правду, в бістро.

— Де? Ти не у в’язниці? А де ж ти був весь цей час? Той Морозов…

— Усе так і було, як він тобі розповів.

— Але. він не сказав, куди тебе діли. Я б негайно…

— Тому він тобі й не сказав цього, Джоан. Так краще.

— Чому ти телефонуєш з бістро? Чому не приїдеш сюди?

— Я не можу приїхати. Не маю часу. Насилу вмовив поліцая на хвилину затриматися тут. Джоан, найближчими днями мене вишлють до Швейцарії. — Равік глянув крізь шибку. Службовець, прихилившись до прилавка, з кимось розмовляв. — Я негайно повернуся. — Він трохи почекав. — Джоан…

— Я їду до тебе. Негайно їду. Де ти?

— Ти не встигнеш. До мене їхати півгодини. А я можу ще побути тут лише кілька хвилин.

— Затримай поліцая! Заплати йому! Я можу привезти грошей!

— Нічого не вийде, Джоан, — сказав Равік. — Так буде простіше. І краще.

Він чув у трубці її подих.

— Ти не хочеш мене бачити? — нарешті спитала вона.

Тяжка мить. Не треба було дзвонити, подумав він. Хіба можна щось пояснити на відстані, коли не дивишся одне на одного?

— Я нічого так не хотів би, як побачити тебе, Джоан.

— То приїдь! Приїдь разом із поліцаєм!

— Не можна. Я мушу кінчати. Скажи мені ще швиденько, що ти тепер робиш?

— Що? Я тебе не розумію!

— Як ти одягнена? Де ти?

— У себе в кімнаті. В ліжку. Я вчора пізно повернулася. Але можу миттю одягтися й приїхати до тебе.

Пізно повернулася. Атож! Усе йде своїм плином, навіть коли тебе замкнуть до в’язниці. А ти забув. У ліжку, заспана, коси розсипались по подушці, на стільцях розкидані панчохи, білизна, вечірня сукня… Перед очима в нього все захиталося: запітніла від подиху шибка телефонної будки, безмежно далека голова поліцая, що плавала, ніби в акваріумі. Равік опанував себе.

— Я мушу кінчати, Джоан.

Він почув її стривожений голос:

— Хіба ж так можна? Отак просто підеш, і я зовсім не знатиму, де ти і що з тобою…

Мабуть, схопилася з ліжка, відкинула подушку, в руці телефонна трубка, немов зброя, немов ворог… І її плечі, її очі, потемнілі від хвилювання.

— Я ж не на війну йду. Просто мушу поїхати в Швейцарію. І скоро повернуся. Уяви собі, що я ділова людина й хочу, щоб Ліга націй купила в мене партію кулеметів.

— Коли ти повернешся, знов почнеться те саме. Я вмру зі страху.

— Скажи ці слова ще раз, Джоан.

— Справді вмру! — В голосі її почувся гнів. — Я дізнаюся про все остання! Вебер може тебе відвідувати, а я ні! Морозову ти телефонував, а мені ні! А тепер ти їдеш…

— О боже, — мовив Равік. — Не сварімося, Джоан.

— Я не сварюся. Кажу тільки, як воно було.

— Гаразд. Я мушу кінчати. До побачення, Джоан.

— Равіку! — крикнула вона. — Равіку!

— Що?

— Повертайся! Швидше повертайся! Я пропаду без тебе!

— Я повернуся.

— Повертайся… неодмінно…

— До побачення, Джоан. Я скоро повернуся.

Равік хвилину постояв у задушливій темнуватій будці. Тоді похопився, що й досі не повісив трубки. Він відчинив дверці. Поліцай, добродушно всміхаючись, спитав:

— Побалакали?

— Так.

Вони вернулися до свого столика на тротуарі. Равік випив замовлену чарку. Не треба було телефонувати, подумав він. Досі я був спокійний. А тепер усе в мені перевернулося. Наче не знав, що розмова по телефону нічого іншого й не дасть. Ні мені, ні Джоан. Йому закортіло вернутися, зателефонувати ще раз і сказати їй усе те, що він, власне, й хотів сказати. Пояснити, чому він не міг зустрітися з нею. Не хотів з’явитися їй на очі брудним арештантом. Але він викрутиться, і все знов буде, як було.

— Мабуть, нам пора йти, — сказав поліцай.

— Пора…

Равік підкликав офіціанта.

— Принесіть мені дві малі пляшки коньяку, всі газети, які у вас є, й десять пачок сигарет «Капораль». І рахунок. — Він глянув на поліцая: — Можна взяти, га?

— Що ж, усі ми люди, — відповів той.

Офіціант приніс пляшки й сигарети.

— Відкоркуйте їх мені, — попросив Равік, старанно розсовуючи сигарети по кишенях.

Потім він позатикав пляшки так, щоб'їх легко можна було відкрити без штопора, й теж засунув у спідню кишеню пальта.

— Спритно ви все поховали, — сказав поліцай.

— На жаль, довелося навчитись. В дитинстві я б ніколи не повірив, що на старість знов гратимуся в індіанців.

Поляк і письменник страшенно зраділи, побачивши коньяк. Сантехнік не визнавав ніякої горілки. Він пив тільки пиво й запевняв, що в Берліні воно куди краще. Равік лежав на нарах і читав газети. Поляк не читав, бо не знав жодного слова по-французькому. Зате втішався сигаретами. Вночі сантехнік почав плакати. Равік не спав. Він дослухався до здавленого