Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Так померла людина, яка не принесла з собою у світ достатнього запасу моральних і фізичних сил, що могли б забезпечити йому хоч якусь стійкість. Інстинкт, так би мовити, примусив його обрати собі життя відповідно до можливостей. Він загинув, коли його спробували примусити жити активно.
Настав час, щоб я повернувся до своїх власних пригод. Скінчилися нарешті два роки моєї покути. Суд інквізиції за сприяння брата Херонімо дозволив мені повернутися до власного імені за умови, що я візьму участь у військовому поході на мальтійських ґалерах. Я з радістю сприйняв цей наказ, сподіваючись, що зустріну командора Толедо вже не як слуга, а майже як рівний йому.
Мені вже набридло жебрацьке лахміття. Я гарно вбрався, приміряючи одежі у тітки Даланоси, яка вмирала від захвату. Виїхав я на самому світанку, щоб приховати від усіх цікавих зміну, яка зі мною відбулася. В Барселоні сів на корабель і після короткої подорожі дістався на Мальту. Зустріч із кавалером справила мені навіть більше задоволення, ніж я чекав. Толедо запевнив мене, що ніколи не вірив моїм переодяганням і що мав намір запропонувати мені свою дружбу як тільки я повернуся до свого попереднього становища. Кавалер командував головною ґалерою, узяв мене на свій корабель, і ми чотири місяці скородили море, не дуже зашкодивши берберійцям, які на своїх легких кораблях без труду тікали від нас.
Тут закінчується історія моїх дитячих років. Я розповів її вам з усіма подробицями, бо вони й досі живі в моїй пам’яті. Мені здається, що я бачу перед собою келію мого ректора у театинців у Бурґосі, а в ній сувору постать отця Санудо; мені здається, що я ласую каштанами на паперті костелу святого Роха й простягаю руки до шляхетного Толедо.
Я не розказуватиму вам так же детально пригод моєї молодості. Щоразу, переносячись уявою в той найчудовіший час мого життя, я бачу тільки гамір найрізноманітніших пристрастей і шалене безумство поривань. Глибоке забуття ховає від мене почуття, які переповнювали мою душу й дарували їй недовге щастя. Я, щоправда, помічаю там проблиски взаємного кохання, що продираються до мене крізь імлу давніх днів, але плутаються предмети того кохання, і я бачу лиш неясні образи прекрасних, розчулених жінок, веселих дівчат, які обнімають мене за шию білосніжними руками, бачу навіть, як суворі дуеньї, не здатні опиратися таким зворушливим картинам, поєднують закоханих, яких повинні би назавжди розлучити. Бачу жадану лампу, яка дає мені знак з вікна, таємні сходи, що ведуть мене до схованих дверей. Ті хвилини — це насолода в її найвищих проявах. Ось пробило четверту годину, починається день, треба розлучатися — ах! І прощання теж має свій чар.
Гадаю, що від одного кінця світу до другого історія любовних пригод усюди однакова. Розповідь про мої могла б стати для вас не надто цікавою, але думаю, що ви радо послухаєте історію найперших моїх почуттів. Подробиці тут дивовижні, я міг би навіть вважати їх чудесними. Але сьогодні вже пізно, мені ще треба зайнятися справами табору, тому дозвольте відкласти продовження на завтра.
День п'ятдесят п'ятий
Ми зібралися, як завжди, і циган, маючи вільний час, продовжив так:
Продовження історії ватажка циган
Наступного року кавалер Толедо став командувачем ґалерного флоту, а його брат прислав йому на видатки шістсот тисяч піастрів. Орден мав тоді шість ґалер, до яких Толедо додав ще дві, озброївши їх власним коштом. Кавалерів зібралося шістсот. Це була найкраща молодь Європи. Тоді у Франції починали видавати війську мундири, чого раніше не бувало. Толедо видав нам мундир напівіспанський, а напівфранцузький. Ми носили пурпурний жупан, чорну кірасу з мальтійським хрестом на грудях і іспанський капелюх. Такий одяг був нам дуже до лиця. Де б ми не кидали якір, жінки не відходили від вікон, а дуеньї бігали з любовними записочками, які часто, помиляючись, віддавали комусь іншому. Такі заміни ставали причиною дуже смішних випадків. Ми заходили в усі порти Середземного моря, і всюди нас щоразу чекали нові святкування.
Якраз у часи цих розваг мені виповнилося двадцять років; Толедо був на десять років старший. Великий маґістр призначив його головним суддею і передав йому субпріорат Кастилії. Він покинув Мальту, осипаний цими новими почестями, й підмовив мене, щоб я супроводжував його в подорожі по Італії. Ми сіли на корабель і щасливо висадилися в Неаполі. Нескоро ми звідти виїхали б, якби привабного Толедо було б так само легко втримати, як і впіймати в сіті прекрасних жінок; однак мій приятель чудово володів умінням кидати коханок, не розриваючи з ними добрих стосунків. Тому він покинув неаполітанські флірти заради нових зв’язків по черзі у Флоренції, Мілані, Венеції, Ґенуї, так що лише наступного року ми прибули в Мадрид.
Як тільки ми опинилися в столиці, Толедо пішов представитись королю, після чого, взявши найкращого коня зі стайні свого брата, герцоґа Лерми, наказав осідлати для мене другого, не гіршого, і ми поїхали на Прадо приєднатися до вершників, які гарцювали біля дверцят дамських екіпажів.
Увагу нашу привернув розкішний екіпаж. Це була відкрита карета, в якій сиділи дві жінки в напівжалобних одежах. Толедо пізнав горду герцоґиню Авілу й під’їхав привітатися з нею. Друга жінка обернулася до нього; він зовсім не знав її і був, схоже, очарований її красою.
Тією незнайомкою була прекрасна герцоґиня Медіна Сидонія, яка покинула домашній затишок і вернулася в світ. Вона пізнала свого колишнього в’язня й поклала палець на губи, даючи знак, щоб я не виказував її таємниці. Потім вона скерувала погляд своїх прекрасних очей на Толедо, обличчя якого було поважним і виражало несміливість, якої я досі не бачив у нього в присутності жінок. Герцоґиня Сидонія заявляла, що не укладатиме повторного шлюбу, а герцоґиня Авіла — що взагалі ніколи не вийде заміж. З огляду на такі незламні рішення, можна сказати, що мальтійський кавалер прибув саме в пору. Обидві дами дуже мило прийняли Толедо, який щиро подякував їм за ласку, а герцоґиня Сидонія, вдаючи, що вперше мене бачить, зуміла звернути на мене
