Музей покинутих секретів - Оксана Стефанівна Забужко
— Від Дарини, — кажу я. Адже, по суті, так воно й є.
— Молодчина вона в тебе, — здобувається тато на найвищу, прийнятну в нашій родині, чоловічу похвалу.
— Угу. Не без того.
— Ну, добре… То йди вже, сину, спати.
Відпускає мене — зрозуміло, тепер йому хочеться лишитись на самоті зі своїм новонабутим знанням: поперекидати його в долонях, обдивитися на світло, вставити в звичну досі картину минулого, щоб не видно було місця склейки, — для чого, не виключено, доведеться дещо в тій картині попереставляти місцями, попідчищати, як то завжди робиться, коли в обжиту кімнату вноситься нова меблина. Це справді праця, що бере час, і я добре його розумію.
— І ти вже теж лягай, тату. Лиши вже той зошит на завтра.
— Ум-мгу…
Але він, звісно ж, не втерпить, засяде зараз його перечитувати — новими очима видзьобуючи тепер з-поміж бабціних скорочень «А. О.» — «Адора», як засвічену лампочку в мертвій гірлянді: отак, лампочка по лампочці, гляди, щось і освітиться… Лялюсин метод.
— Дякую, що подзвонив. Оце розчулився старий.
— Та ну… То ти вибач, що не так часто дзвоню, як хотів би. Така запарка тепер на роботі…
Ох, знав би ти, тату, яка!..
— Вже ж, чи ж я не розумію, — бубонить він. — Ано, трудно… Нема ради, — і, мов зважившись, видихає з самої глибини, десь аж животом уже: — Мусиш, сину, заробляти копійку, коли батько статків не лишив!..
І така запечена, задавнена гіркота проривається в тому — як роками тамований біль поразки, — що й мене прошиває до живого, аж повітря всьорбую з зубним свистом:
— Тату, що ти таке дурне кажеш?! Або я в тебе коли статків просив?..
І як тобі вдалося, хочу спитати в нього, до твоїх літ заховати в собі той непохитний старогалицький норматив: мужчина мусить забезпечити родину!.. Дивні люди, їй-бо, — можна подумати, що не в рабовласницькій державі кращі роки прожили, не в Совку нерушимому, а десь у Швейцарії, або, на крайняк, у тій самій довоєнній Польщі, де за зароблені кам'яниці ще могло бути не стидно, бо вони могли бути таки зароблені, а не вкрадені… І як це можна було поєднувати — п'ятдесят років ждати, коли розпадеться Совок, і одночасно вірити, ніби в ньому чоловік може й далі жити за стандартами діда Амброзія: мужчина зобов'язаний забезпечити родину! — і при тому не скурвитися? Я міг би ще додати, що надто добре знаю, хто і яким способом у його поколінні спромігсь наскладати своїм дітям «статки», — з цими дітьми колишньої совноменклатури, нинішніми політиками, держчиновниками і — рідше — директорами банків (то вже, котрі кмітливіші!), я стрічаюся куди частіше, ніж він собі може уявити, бо вони-то й становлять переважну частку моєї клієнтури: це вони, озброєні першими краденими капіталами, першими й почали колекціонувати те, що колись було власністю моїх предків, і скільки б я не заспокоював сам себе, що колекція, кому б вона не належала, — то завжди колекція: спосіб зберігання речей, котрі інакше б знищилися, а цінніші опинились би за кордоном, і поки країна, з якої віками виносили все, що можна, як у відкриті двері, не навчилася цінувати свій спадок, я по трісочці, по окрушинці, мов той мураш, все ж допомагаю втримати й зберегти те, що ще заціліло, — а проте, попри всі ці самовтішання, та клієнтура є таки найнеприємніша частина моєї роботи, і я стараюся по-думки відділяти колекції від їхніх власників, поповнювати колекції задля самих колекцій, просто «щоб було», — чи він гадає, я маю йому за зле, що він свого часу не пішов на співпрацю з КҐБ, не зажирів і не накрався вчасно й не забезпечив мені тим можливість займатися тепер фізикою, замість «заробляти копійку»?.. Так щось не пригадую я серед наших фізиків діток совкової «еліти», хто й був — давно здриснули з науки, рубають бабло по «Газпромах»-«Нафтогазах», аж гай гуде!.. Та, Боже мій, багато чого ще я міг би йому сказати, аби тільки він не почувався винним, що, все життя чесно прогарувавши, не зміг забезпечити сина, бо ніякої його вини в тім немає, це вже ні в які ворота… Але в слухавці, як бетонна дамба, підноситься стіна глухого і впертого батькового мовчання, — того, котре наперед відбиває всі можливі контрарґументи: ніякі мої слова до нього не долетять. Всі, що скажу, будуть замалі. То байдуже, що я не просив у нього статків, — він сам, у власних очах, не виконав зобов'язань, які на себе взяв. І цього закрем'янілого болю я нічим у ньому не розіб'ю. І я відступаю.
— Ти б менше курив, тату, — оце тільки й кажу.
— Не бійсь, — відгукується він несподівано бадьоро, видно, зрадівши з переміни теми: — Мене ще дубцем не доб'єш!
— Ага, кажи… Мені навіть у телефон чути — як тобі в грудях, як дзядзьо казав, «віргани грають»…
Ми перекидаємося ще кількома побутовими репліками — загасаючі коливання, експоненційний процес… Він має рацію, пора в люлю. Зараз, відчуваю, я вирубаюся, тільки-но голову до подушки донісши, як Лялюська переді мною. І спатиму як камінь, без сновидінь.
— Скажи Дарині, — нагадує тато на прощання.
— За що?
— Таж за того Адріяна!
— А… Звісно, скажу.
— Ну, добраніч. Будьте там мені здорові.
— І ти теж. Добраніч, тату. Гарних снів. Клац.
Пі-пі-пі-пі…
Сиджу, тримаючи в руках погаслу трубку, і дивлюся на неї, ніби ще чогось чекаю. В голові вибулькує (останнім пухирцем кисню, що піднявсь із дна від упалого каменя): якщо в мене коли-небудь будуть діти, я волів би дівчинку — їм усе-таки легше…
Гайда-но, парубче, на боковеньку, тобі ще завтрашній день видержати треба… Тобто, вже сьогоднішній. І післязавтрашній… І після-післязавтрашній теж. Так. І як же мені тепер устати?..
ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». БЕЗ НАЗВИ/Untitled/Ohne Titel/Sans titre
— Звідки це у вас? — питає Дарина.
— Що? — лякається Зозулястий Дядько.
Вони його задрали вже, ця парочка. Наговорили такого, що за тиждень не просциш. Ті, що перед ними приїжджали — що купили в нього часи й комода, і ще хотіли одні часи купить, що батько з хронту привезли, оті меншечкі, ну тих уже жінка не дала, нічого, сказала, оббирать хату до нитки, — дак ті, не бійсь, лишньо-го язиком не мололи: шух-шух, гроші одщитали, вєщі в хургона погрузили, і тільки покуріло за ними!.. А ці, як менти, душу мотають, прости Господи.
Ну, й він же не дурак, зразу добрав, що до
