Армагедон уже відбувся - Марія Василівна Матіос

Решту серій можна пропустити — бо розказувати особливо нічого:

поховали,

закопали,

двома вінками — від дітей та районного осередку ветеранів війни і праці — прикрили, пакети з цукерками і двома вафельками людям на цвинтарі роздали,

а кому не вистачило — давали по коржикові, прямо в руки.

Плакати ніхто не плакав.

Сини стояли чорні.

Невістки — мовчазні.

Правнук Софії Ткач — Ігор, що був учителем школи в сусідньому селі — затикав свічку в ногах могили і пішов із цвинтаря, не чекаючи пакета із вафлями.

Ото і всього того діда.

Проте ексклюзив двох останніх серій цього прецікавого блокбастера варто переказати. Стисло. Можна телеграфічно.

… Світланка, через тиждень конфіденційно повідомлена про смерть батька нотаріусом, який назвався повіреним у справах Івана Олексюка, із своїм чи то чоловіком, чи бойфрендом-греком летіла рейсом Афіни-Львів, щоби встигнути бодай на дев’ять днів поминок за покійником. Весь політ вона не відривалася від ілюмінатора — так що грек кілька разів поривався дати їй таблетку заспокійливих ліків, але Світланка щоразу відводила його руку.

У той самий час Світланчині брати — Петро, Сильвестр та Орест — готувалися до поминальних дев’яти днів: прибивали зірвану підлогу в кімнаті, де ще кілька днів тому стояла труна з татом, а на дев’ятини мав стояти стіл.

Підлогу прибили — грошей не знайшли.

Далі Петро згадав про походи тата до банку.

У Львові банків було багато: усіх не обійдеш, а як обійдеш — ніхто нічого не скаже.

Петро найняв адвоката. Адвокат довго торгувався. Петро вимушено погодився. Адвокат був ще той… місцевих «колядників» різних мастей захищав. Ну, тобто хабарників. Петро був крутий — але не дуже освічений, інакше й сам без адвоката знайшов би те, що шукав.

Син шукав батьковий заповіт.

Адвокат «пробив» Івановий заповіт через електронну базу нотаріату.

Нарешті дійшли до нотаріуса, який реєстрував заповіт.

Нотаріус підтвердив Петрові його наявність.

Заповіт виявився секретним. Про його зміст, як правило, не знає навіть нотаріус. Секретний заповіт може бути оприлюднений у присутності всіх відомих зацікавлених осіб, а також двох свідків. Нотаріус роз’яснив Петрові, що зацікавленими є діти, а свідків можна взяти, кого вони вважатимуть за потрібне.

Петро нарешті відрахував гроші на дзвінок до Греції.

У Греції сказали, що Світланка вилетіла до України.

Брати в аеропорту пропустили вісім авіарейсів із-за кордону — а сестра прилетіла дев’ятим.

Двома автами брати з сестрою і греком вирушили на могилу батька, але перед тим зробили зупинку в офісі нотаріуса.

За дивним збігом обставин чи, швидше, за майстерно продуманою комбінацією, одним свідком виявився голова сільради села К., де народилися всі Олексюки, і який саме в цей час складав якесь доручення в офісі нотаріуса, повіреного у справах Олексюка Івана, а другого свідка взяли у сусідній з нотаріусом фірмі.

Світланка мовчала і тільки пила мінеральну воду.

Грек раз у раз подавав Світланці вологі серветки для обличчя.

Брати по черзі виходили на вулицю курити.

Нотаріус готував папери.

Запечатаний конверт із заповітом лежав перед ним.

Нарешті нотаріус підвівся з-за столу.

Попідводилися із крісел і Олексюки.

Свідки перезирнулися між собою — але продовжували сидіти на дивані під стіною…

…Добре, що нотаріальна контора знаходилась поблизу лікарні — тому згодом не довелося довго чекати на бригаду «швидкої допомоги», коли одночасно трьом людям — Петрові, Світланці й голові сільради — зробилося зле після оприлюднення тексту секретного заповіту.

Нотаріусу зле не стало, але сказати, що він мав вигляд задоволеної зробленою роботою людини, не наважився б у той момент ніхто (навіть невидимий режисер-постановник цього блокбастеру): не так часто люди пишуть секретні заповіти, які подеколи вражають навіть нотаріусів.

Цей текст настільки цікавий, що я його мушу навести майже цілком, а також навести дослівно текст листа, який був у конверті із секретним заповітом:

«Дорогі мої діти! Всі. Світланка Петро Сильвестр Орест. Я ваш батько при повному розумі і ще трохи при силі на середині порогу життя і смерті хочу після своєї смерті зробити між вами право бо бачу що коли би хотів зробити це ще за життя то не зміг би. Я діти винен перед людьми і перед своєю совістю але не перед вами. Але ті люди що я перед ними винен вже вмерли. І з того світу нагадують мені про мої гріхи. Совість не помацаєш і не заспокоїш. А ви мені про гріхи не нагадуєте але про мене й не дбаєте а чекаєте мої смерті аби запопастися до моїх грошей. Ви знаєте що у мене є ще жива душа і є гроші. Всякі. Світланчині і свої кревні. І ще я маю золоті гроші від мого тата а вашого діда. Якби ми з вами були жили по — людськи то я мав би по совісті поділити межи вами всіма ті статки та й умерти собі спокійно. Але ми жили не по-людськи бо так діти з татом не живуть а тато зробив вас не каліками і поки можна було то тато з вами був по-людськи а коли ви хлопці убралися в пір’я то вам тато став уже потрохи й заважати.

То ви мали би собі розуміти що в тата було таке життя що борони Боже і ворога. І тата трохи треба було жаліти. Ви могли би мовчати але жаліти. А ви й не говорили але й не жаліли. А чекаєте лиш аби я скорше вмер.

На моїх руках є людська кров і