Армагедон уже відбувся - Марія Василівна Матіос

Йому дали не зброю — залізний щупак у руки дали — і сказали шукати. Він же не навмисне його у людське серце встромив. Хіба він знав, що там чиєсь серце? Знав, що там мала бути стіна. Це інші у людське серце Івановими руками цілилися — а він хотів їх від смерті врятувати, тих двох, за стіною. Їм життя у схованці все одно би не було. Хай би в Сибірі — але не мертві. А воно от як вийшло…

Ті двоє, напевно, також хотіли жити?

І він жити хотів.

То й жив із тими, хто давав життя. Хто перший покликав — із тими й пішов. Молодий був Іван, а розумів, що життя під землею надовго не буде. Просто не буде Іванового життя — і нічого іншого за тим щупаком не стояло. Іншої причини не мав брати щупак у руки. У других причини були брати зброю до рук, а в нього — ні. Він за інших не відповідає і їх не засуджує. Кожен у собі половину правди і половину кривди носить. І хто кого в собі переміг — Бог визначить, хоч у Бога Іван не вірить. Він хотів би відповісти лише за себе.

А як тепер розказати?

Хто в таку малу причину повірить? Хто такої причини тепер потребує, коли махає словами-шаблями?

Хіба це поважна причина для суддів — охота жити?!

Хто вислухає його розказ, що на світі нема нічого важнішого, крім життя?

Якби міг — устав би зараз із домовини, розімкнув свої руки і показав би їх усім тим суддям. На руках є кров — що правда, то правда. Але він не зумисний убійник. Зумисні убій — ники потепер на волі ходять, та ще й у великій пошані — і мало хто їх гудить. І мало хто їх судить.

І оті винуватці усіх Іванових бід, що нагло прийшли колись на його батьківську землю, розбестили людей брехнею і злом, колись страшно обдурили Івана, ще й дали в руки щупак і змусили шукати, — так само нагло і безсоромно і сьогодні по президіях та телевізорах пересиджують; орденами, заробленими на Івановій біді, трусять, як цицькаті дівки пазухою;

із президентами синюшними губами цілуються і пальцями на дітей отих, проштрикнутих щупаками, дотепер показують; Івана своїм побратимом називають; за Івана нібито заступаються — а самі свищуть на Івана, бо лиш голос його на виборах рахують.

Отака вона, правда Іванова нинішня. І така вона, кривда теперішня.

Але ніхто не хоче дати по пальцях тим фальшивим і розперезаним Івановим заступникам-спекулянтам, щоб ішли собі нарешті мирно-тихо доживати.

І шляк їх не трафляє.

Ба, з кожним роком чорноротих спекулянтів прибуває і прибуває, ніби і справді встають вони із мертвих — і безустидно сунуть на народ, як саранча. І лиш Іванами прикриваються — бо нема більше ким прикритися. Вони навіть мертвим ним прикриються задля свого жирування, хоч молодші від Івана ледь не у півторачку.

І Бог їх не судить — любить?!

І розумні люди їм мовчки потурають — бо мало хто в цьому світі на відкриту правду спроможний. Устидливі наші люди правду в очі казати? А кривду терпіти не встилаються, що так уперто не хочуть із навіженими заїдатися, ніби навіжені якісь безсмертні чи що?

Іванові навіть із домовини видно, що всі оті його нібито «заступнички» плавають у морі людської крові. І все одно мало їм крові. Цвинтарний черв’як за ними вже не плаче — голосить, а вони все ще помсти онукам усіх Іванів з усіх криївок потепер вимагають: спокою між людьми і перед смертю не хочуть.

І як далі на світі жити тим, хто хоче просто жити, а не з мерцями воювати?! Хто на це відповість Іванові?

Це Іван за один день двічі вмирає. А жити двічі ніхто не може. Та не думають люди про завтра.

Людські прокльони на кого падають? На цього Івана, що перед очима, на цього, що ближче. І він не має що відповісти своїм людям. Бо виходить так, що теперішній Іван Олексюк також із ними, із цими непогамованими і навіженими з телевізора, що крові людської ще не напилися, залила б їх самих крівця нагла.

А як отак подумати — заради чого ота їхня запеклість? Їм уже не згадувати треба та бовдура свого кривавого в Києві чатувати — гріхи спокутувати треба, бо від їхніх гріхів у пеклі, певно, тісно. А коли би всі ті гріхи облікувати, та кров людську від їхніх рук у вагу перевести — друге би пекло, певно, довелося, відкривати?…

Мей-мей… дивися, який ти мудрий, Іване, в труні… А чого’ сь не був такий мудрий раніше? Тебе діти під ноги взяли, а ти хочеш правди від чужих. Може, тому і взяли, що слабину твою чули? А чо’сь мовчав, як можна вже було говорити? Бийся по писку, Іване, і встидайся. Не метушися думками. Тобі вже однаково, що тепер скажуть — тобі було не однаково, коли вони говорили, а ти ще жив, але мовчав. Кістки твої перемиті. Нецікаві тепер. І думання твоє нецікаве.

Та ні… збрехав собі зараз Іван. Сам собі збрехав. Отуто, із складеними на грудях руками, отуто, по смерті, і то збрехав. Про охоту жити. Бо згодом, коли вгамувалося, стало ясно, як посеред білої днини: життя має сестру-близнючку, свою тінь — і називається вона мука. Невідступна, як дихання, як биття серця. І та тінь не дає жити нікому.

А тепер… Тепер Іван не годен розімкнути руки на грудях, щоби посмертну свічку самому собі запалити, як не запалив ніхто. Життя своє перебрати й без пам’яті можна. А хоч би і в труні.

Що вже має коли — то має: бо не знати, скільки часу щупатимуть його землю