Жуль - Дідьє ван Ковелер
Я примостився на єдиному вільному місці — величезному червоному оксамитовому пуфі з пишними облямівками; з одного боку на плечі вишукано вбраного старого сидів папуга на повідку, з другого — притиснувшись до правої ноги пані у паранджі, тремтів чихуахуа. Лабрадор, скрутившись біля моїх ніг, став нервово шкрябати шовковий палас, усіяний плямами сцяк.
— У вашого теж стрес після пологів? — поцікавився мій сусіда. Його строкатий піджак дуже личив до пір’я птаха.
Аби не гаяти часу, я відповів, що Жуль втратив дорогу йому людину. Старий — зігнутий, мов матадор, — ніби не почув моєї відповіді і взявся розповідати про те, як йому важко порозумітися із папугою.
— Ну ж бо, Шоколадко, привітайся з месьє!
Птах, не проронивши й звука, підняв лапку і пошкрябав дзьоб.
— Ось бачите, — похитав головою старий. — Він замкнувся в собі. Став соціопатом. Я ставлю йому улюблених співаків — але даремно, він імітує тільки скрипіння дверей.
Я співчував мовчки. Навпроти сиділи заплакана дівчина з хом’яком, який стиснув у зубах її палець, та відомий актор (його імені я так і не пригадав) із левреткою, що нашорошено визирала з-під стільця. Сіамський кіт у всіяному перлинами нашийнику намагався подерти костюм своєї господарки, марно тягнучи лапку з-за ґрат розкішної клітки марки Louis Vuitton. Складалося враження, ніби всі вони — господарі та їхні тварини — прийшли до психолога вирішувати подружні проблеми.
— Ви вперше у Вонга? — з недовірою поцікавився старий із папугою.
Я із зажурою похитав головою.
— О, це найкращий фахівець із поведінки тварин у Європі! Я сам із Лозанни, буваю тут раз на тиждень, однак минулого місяця він особисто приїхав, аби проконсультувати мого коня. Анґерран Болотний, двічі отримував кубок Тріумфальної арки[9]! Аж раптом перестав підпускати до себе їздця. Зрештою, з’ясувалося, що це було просто непорозуміння. Ми приділяємо своїм думкам замало значення!
— Ясім! — вигукнула секретарка, розчинивши двері стегном.
Затягнутий у гуму палець уперся у щілину, яка забезпечувала жінку у паранджі оглядом і свіжим повітрям. Чихуахуа заснув. Секретарка посміхнулась із розумінням та обернулась до нас.
— Жуль!
Я почимчикував за лабрадором, який, піджавши хвоста, пішов за секретаркою до холу. Відчинивши вхідні двері, вона наказала:
— Пограйте з ним у садку!
І простягнула м’ячик. Та змушена була віддати його псові — я ошелешено німував. Лабрадор обережно взяв іграшку зубами.
— Не відходьте від тераси ресторану, — уточнила секретарка. — Для першого візиту спостереження — найважливіший етап. Достатньо п’яти хвилин.
І я пішов за Жулем, що скотився по сходах. Ступивши до запиленого садку, я зняв з нього повід. Жуль поклав червоний м’ячик перед моїми ногами і відступив, уважно спостерігаючи за моїми рухами. Я підібрав іграшку й кинув — мов у грі в петанк[10]. Він кинувся, намагаючись спіймати її на льоту. Потім дуже обережно — мов бомбу — поклав м’ячик на землю. Десь угорі, на верхньому поверсі у вікні блимнув відблиск. Певно, лікар дивився на нас у бінокль.
Я пішов до Жуля, щоби забрати м’ячика. А він крутнувся і, відштовхнувшись правою задньою лапою, кинув його мені. Я бачив, як іграшка впала у трьох метрах від мене. Пес загавкав, бігаючи навколо мене. Ніби лаяв мене за щось. Я знову кинув м’ячик. Жуль простежив за ним поглядом, потім, схиливши голову, зирнув на мене і заскавучав. Раптом він улігся на спину, піднявши і склавши лапи. Я сів поруч і погладив його по животу. Не знаю, чи можуть собаки муркати, але було дуже схоже.
Пес зненацька схопився на лапи, кинувся на мене й перевернув на спину. Притиснутий до землі, я відбивався від морди, що вилизувала сорочку, і намагався вийняти з кишені список команд. Та Жуль миттю відпустив мене і побіг вештатися кущами, обнюхувати лавки і тертись об дерево; потім він підняв лапу над постаментом невеличкої гармати — колись давно рівно опівдні її ґніт спалахував від лупи, тож від травня до жовтня за цією гарматою перевіряли час у всьому Парижі аж до введення в дію плану Vigipirate[11].
Я зиркнув на годинник. П’ять хвилин давно вже минули. Як і було написано в інструкції поводження із собакою, я тричі свиснув. Жуль хутко підбіг і скористався тим, що двері відчинилися: до садку увійшла дівчинка з мамою та черепахою у великій центрифузі для салату. Як і першого разу проігнорувавши ліфт і мене, пес кинувся вгору по сходах. Він чекав на мене біля дверей і витирав лапи об килимок, а якийсь мотоцикліст, знявши шолом, тим часом присів і уважно розглядав зад собаки. Певно, то був ветеринар, терміново надісланий «30 мільйонами друзів».
— Добре зробив Осман, викликавши нас, — сказав мотоцикліст нарешті, підводячись. — Швиденько складу акт — і подаємо скаргу. Гарного дня!
Він викликав ліфт, надиктовуючи спостереження у телефон. Секретарка відчинила на третій дзвінок і провела нас прямо до оглядової.
— Цікаві у вас стосунки, — замість привітатися пробурмотів Ерік Вонг. Він стояв, заклавши руки за спину.
Вонг — азіат аскетичного вигляду незрозумілого віку — був вбраний у довжелезний светр із фіолетового кашеміру.
— Жуле, це наша перша зустріч, — повів він сумним тоном, присівши по-турецьки перед псом — так, аби їхні голови опинилися на одному рівні. — Тож вітаю тебе у цій гавані миру і рівноваги!
Згадана «гавань» містила татамі, невеличкий кам’яний сад і паперові ліхтарики. Віконниці були щільно зачинені, а кімнатою розливалася спокійна музика — достоту як у масажному салоні. Дзюркотів фонтанчик із янголом зі зміїною головою, приємно пахла ароматизована свічка.
Терапевт дивився псу просто в очі — і Жуль не відводив погляду. Вони ніби обмінювались якоюсь важливою інформацією. Дихання Жуля поволі заспокоїлося, немов приміряючись до розміреного подиху свого візаві. Раптом Вонг розсміявся. Я запитав, у чому річ. Лікар, не обертаючись, клацнув пальцями, наказуючи мені мовчати, і показав униз. Я був змушений опуститися, притулитися до стіни і чекати завершення їхнього спілкування.
— Ментальні образи, які він мені показав, підтверджують те, що я побачив з вікна, — заявив Вонг, підвівшись із дивовижною гнучкістю. — Він вважає вас псом.
Я заперечив, нагадавши, що ми завітали лише для того, аби нам підписали довідку про те, що Жуль — не скажений пес.
— Даремно ви так, — твердо, але люб’язно спростував мої доводи Вонг. — Це ж похвала. Для нього ви не якась там звичайна людина, для нього ви — рівний! Колега. Повірте, серед собак-поводирів це дуже рідкісний
