Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко

— Та я тобі… — сіпнувся був офіцер. Але його зупинили ті, хто здогадувався, навіщо й до кого ходить Сен-Жермен.

Тисяча вісімсот двадцять три особи виходили зі Слов’янська, осідлавши свою сепарську броню. Лише одна українська гармата спробувала зупинити, — і зупинила, — заблукалий хвіст колони бойовиків. Десяток машин, не більше. Решта разом зі штабс-капітаном вийшли майже всією бунтівною бригадою. Танки, вантажівки, бронетранспортери кілька годин поспіль спокійно виповзали з міста, і з українських позицій по них не стріляли. Вони пішли по шосе, несучи війну в бік Донецька. Тисячний натовп людей, заражених вірусом війни, їхав у мільйонне місто. У Слов’янськ повернувся синьо-золотий прапор.

«Але, ти знаєш, я так і не зрозумів, — казав граф Сен-Жермен своєму другові Толі, — чому їх випустили і чому в офіційних зведеннях написано, що місто взято штурмом».

Вони розмовляли про те, що було, дивлячись із вікна спостережного пункту на Дебальцеве. Містечко підморгувало жовтими вогниками. «І тоді я просто розучився мріяти», — навіщось сказав Сен-Жермен, трохи відвернувшись убік від товариша.

— Вибачте, можу я посунути вашу сумку?

Вона почула голос, відірвалася від книжки й поглянула на того, хто до неї заговорив. Усміхнений хлопець зі смаглявою шкірою і доброю англійською. В Амстердамі повно таких, які приїхали з південних країн та й осіли в Північній Венеції. Із розстібну того коміра сорочки «поло» визирала міцна шия. Напружені жили на руках, що намагалися втримати важкий рюкзак. Широкі плечі. «Напевне, він сподобається багатьом моїм подругам», — вирішила вона собі. А ще вирішила не відносити себе до більшості й надала обличчю виразу, що йому могла позаздрити навіть Снігова Королева.

— Так, звісно, — видушила вона з себе і знову повернулася до «П'ятдесяти відтінків сірого». Книжка не захоплювала. Але вона старанно вчитувалась у великий шрифт, яким зазвичай друкують книжки для тих, хто тільки-но навчився читати. «Ще б і наголоси поставили», — подумки пробурчала вона, але наразі ставали в нагоді будь-які способи відволіктися від хлопця.

А він і не нав’язувався. Акуратно посунув її сумку і запхав нарешті свій баул.

— Треба було б здати в багаж, — усміхнувся він, сідаючи в крісло. Зуби мав білі й однакові, як на рекламі зубної пасти. А можливо, вони просто здавалися такими, на контрасті з темною шкірою.

— Будь ласка, пристебніться, — зауважила, квапливо проходячи повз, немолода стюардеса. «А ви, будь ласка, вимкніть свій телефон, зараз злітаємо», — голос стюардеси вже звучав десь позаду.

«А можна, я картинку відправлю? Швидко?» — заблагав пасажир.

«Ну добре, — вона почула, як пом’якшала господиня економ-класу. — Тільки швидко. Вже злітаємо».

Хлопець сів у крісло біля проходу. Вона спершу хотіла пересісти до вікна, щоб між нею і сусідом виявилося порожнє сидіння, але тут повернулася літня стюардеса, яка вела за руку дівчинку років семи.

— Ви не заперечуєте, якщо ми до вас підсадимо сусідку? Рейс повний. Усі місця зайняті. А маленька вперше летить літаком. Хоче подивитися в ілюмінатор. Хоча, якщо вам незручно, то…

— Ні-ні, — квапливо відповіла вона.

А хлопець сказав:

— Я можу пересісти на місце дівчинки. Там же летять її батьки?

— Тільки мама, — сказала дівчинка. — А тато чекатиме в Коала-Лумпурі.

— Коала — це тварина, — з усміхом виправив хлопець, — а Куала — місто.

«Ах, найкраще в ньому — це все-таки усмішка», — вирішила вона й відклала нарешті книжку.

Мама дівчинки сиділа в найбільш незручному й тісному середньому ряді і навіть не питала, чи можуть помінятися з її донькою щасливці, які опинилися біля ілюмінаторів. Та оскільки в салоні знайшлось одне вільне місце біля віконця, то чому б цим не скористатися?

— Ти вперше летиш? — запитав хлопець дівчинку через сусідку, трохи нахилившись до неї так, що їхні лікті злегка торкнулися. Її немов пробило електричним розрядом, але вона зробила неймовірне зусилля, щоб не здригнутись і лишитися в образі Снігової Королеви.

— Ага, — кивнула маленька, не звертаючи уваги на тьотю, яка сиділа з кам'яним обличчям між нею і хлопцем.

— Тоді ти зараз побачиш, як машини проїжджають під літаком.

І дійсно, невдовзі літак вийшов на вирулювальну смугу, минув естакаду, якою мчали автомобілі. Чудно все ж таки збудований цей аеропорт. Машини проїжджали по шосе, прокладеному якраз під «рулінням».

— Кла-а-ас! — захоплено зойкнула дівчинка. — А можете клацнути мене?

— Авжеж! — азартно відповів хлопець. — У тебе є телефон?

— Тримайте, — простягла свій апарат дівчинка.

І тут з’явилася сувора стюардеса.

— Я буду змушена відібрати телефон до самого Куала-Лумпура! — заявила вона. — Ви що, не бачите, ми вже злітаємо?!

І тут дівчина, сама від себе не чекаючи такого альтруїзму, попрохала:

— Ну послухайте, дайте дитині клацнутися на пам'ять. Один кадр.

Стюардеса примирливо гмикнула. Треба її дотиснути.

— Коли вже ви її до мене підсадили, га?

Схоже, подіяло!

— Ну добре. Просто зараз.

— Ура! — крикнула семирічна сусідка, показавши надщерблені зуби, а хлопець устиг натиснути на кнопку.