Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
«Харків, Харків, де твоє обличчя?!»
Де ж твоє обличчя?!
Наполохані й ніби гнані в шию люди (пригнічені думкою про можливість спізнитися й потрапити замість заводу на Колиму! От чого вони так біжать!) гуготіли, торохтіли дерев’яшками й невибагливим своїм «профвзуттям» по вогкому, брудному асфальту і мчали навперегони в усіх напрямках. Частина їх брала штурмом трамваї, душилась несамовито, обвішувала ті трамваї з усіх боків, немов гірляндами брудного, запорошеного листу, й їхала; це були найщасливіші й найагресивніші, найдужчі. Але більшість бігла пішки.
Рибалко з провінційною нерішучістю дивився на ту баталію навколо трамваїв і не зважувався зі своїм в’язнем туди пхатися. Таксі ніяких не було та, мабуть, не було в нього на те, й асигнувань. Інших транспортових засобів жодних. Лишалося чекати, доки ця людська повінь змаліє. І вони чекали.
«Харків, Харків, де ж твоє обличчя, га?»
Андрій рішуче не впізнавав своєї недавньої столиці, не бачивши її всього яких шість років. Вокзал (колишня гордість всієї Слобожанщини!) якось розплівся, присів, вгруз ніби в землю, закурився й збуденнів до краю. Після розкішних, все оновлюваних двірців Москви, Ленінграда, Свердловська й навіть Новосибірська цей двірець видавався трухлявим грибом, халабудою провінційної каруселі. Будинок Поштамту насупроти, що уважався за чудо будівельної техніки, за найбільше досягнення національного будівництва в усій республіці, про яке (досягнення!) так багато списано газетного паперу в свій час і навіть писано безліч віршів столичними й провінційними поетами, — цей будинок зовсім засмутив Андрія, аж йому серце стиснулось, бо ж цей будинок подавав колись такі надії. А тепер виходило, що це ніяке чудо техніки, такий собі злиденний будиночок, та ще й репнутий по фасаду з самої гори донизу (напевно за ту злощасну розколину архітектори й будівничі вже давно пішли до тюрми як «петлюрівці»!) Монументально стояв лише будинок по другій стороні площі —знаменитий «хмарочос» управління «Южних Жєлєзних Дорог», збудований ще за царя, нахмурений на всі свої шість поверхів, чорно – сіро вифарблений. Це ще документ «могутності» колишньої імперії, як її цитадель в «Южном Крає», сіреч в землі козака Харька та Квітки – Основ’яненка. Тут і тепер було «Управлєніє Южних», хоч на фасаді й додано вивіску українською мовою. Назагал картина перед очима було досить прозаїчна, занадто буденна, підкреслено провінційна, така, як на заводському подвір’ї, а не на привокзальній площі столичного міста. А були ж перші роки по Великін революції, роки злету, коли це місто кипіло й гуло, а ця площа привокзальна мерехтіла новизною, сліпила блиском машин, реклам, транспарантів, глушила сміхом і веселим гомоном молодості — коли весна бурхала через місто повінню… То був час великих надій, час початку бурхливого ренесансу воскреслої після трьохсотлітнього сну нації, час могутнього старту й романтики боротьби, час невисловлених до краю сподівань, палких мрій, вже от – от недалеких до здійснення великих намірів.
Те все видавалося сном. Не може бути, щоб оця запльована й закидана недопалками («бичками») площа була колись молодою, а оці люди вміли сміятись!..
— «Ну – ну!» — пригрозив хтось збоку. — «От як я тебе відправлю на Совнаркомівську і як ти там підпливеш червоною калиною, то тоді взнаєш, трам – тарарам!“
Це чистій черевиків зчепився з якимсь клієнтом, що не догодив йому чимсь. І ця «калина» мала коштувати клієнтові всього яких десять копійок.
— «Та – ак; — подумав Андрій, — цікаві речі пропагуються тепер на цій, такій колись сонячній і багатонадійній площі одверто! — Він окину в оком замурзаного хлопчика – чистія і його. Розгубленого клієнта, що подався чимдуж навтьоки. Рибалко теж оглянувся не сказав нічого, посміхнувся про себе. А вголос за нього засміявся молодший міліціонер, двозначно й якось дурнувато.
Оце й усіх розмов було, що їх Андрій по – справжньому почув серед вільних людей сьогодні, це й усіх слів, сказаних за весь час членоподільно й зрозуміло до краю. По цих, власне, словах Андрій як слід уяснив, чого ж саме він тут опинився нині, і йому зассало під серцем. Згадалася Катерина. Згадались брати. Згадалась дурна, глупа ніч, мов чадний сон… І він сапнув харківського чадного повітря на повні груди: «Дихай, дихай, чоловіче!»
Коли людська лавина розсмокталася, вони сіли до вагона трамвая й поїхали. Доки доїхали до призначеного пункту, Андрій ще надивився на місто. Вражіння від всього те саме. На всьому лежить якась специфічна печать, печать чогось невисловленого, гнітючого. Андрій це помітив ще раніше, по інших містах, які він проїхав (а він проїхав їх безліч і у всіх кінцях країни соціалізму), але тут те впадало в око особливо. Будівлі й ті були позначені тією печаттю, якісь без душі, з приплющеними очима, з замкненими устами, без обличчя або, вірніше, з обличчям, закритим серпанком чогось невисловленого, якісь безживні, безрадісні. Щось було в них таке, що тяжко збагнути відразу.
Андрій дивився на будівлі, машини трамваї, на міліціонерів на стійках, на людей, що сновигали зіщулені вулицями й площами, переводив погляд на людей в трамваї — і бачив на всьому ту саму печать. І нарешті збагнув:
То ж страх! Невисловлений, затаєний, але невідступний страх! Страх, що змушує старших замикати уста наглухо, а молодих нишкнути зі своїм сміхом і жартами й озиратися кожної хвилини по боках, а всіх разом змушує бути нашорошеними й озиратися за кожним міліціонером чи військовим, а при появі котрогось з цих носіїв офіційної уніформи, як ознаки влади, в трамваї — замовкати всіх. Страх. Чи острах? Але то все одно. А до того страху ще й втома. А вже від цих обох — апатія. На дворі сліпучо – сонячна погода і — тиша! В такому великому місті — й тиша! Далебі все централізовано десь і його не чути й не видно на вулиці. Централізовано «десь» торгівлю, централізовано крик і галас — за всіх кричить дерев’яним голосом радіо – гучномовець на площі, а приватне ніхто вже не сміє кричати й галасувати, як не сміє й продавати морозиво та
