Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
Андрій переводить погляд у вікно й дивиться, як обертаються поля, і слухає, як тихо й мляво розмовляє начальник міліції з одним міліціонером. Той міліціонер назвав був начальника «товариш Рибалко!», і тепер Андрій знає, що він називається «товариш Рибалко». Андрій не вникає в зміст розмови, лише слухає саме звучання — товариш Рибалко говорить прекрасною українською мовою з милим полтавським акцентом. Слухаючи ту прекрасну мову, Андрій думає: «От везуть та й вкинуть у рідну – ріднісіньку українську тюрму». І пригадує Винниченкового «Поміркованого та щирого» — от би він тішився з такого почту й з такої перспективи! Але сам Андрій від того навіть не посміхнувся, подумав так собі. Слухав милу полтавську вимову, а потім дивився на того, що говорить. То був у дійсності досить вайлуватий і неоковирний чолов’яга, цей товариш Рибалко, але справляв зовсім інше вражіння -—-величавий, повільний в рухах, сповнений престижу й монументальної могутності в своїй уніформі начальника міліції, в уніформі кольору сталі. Ні, він безподібний, цей Рибалко! Це ж він свою історичну, безсмертну «хахлацьку» вайлуватість і розвезеність так геніально замаскував у велич, у маєстатичність держави, що її він репрезентує, в монументальність її «залізної охорони», у велич самого «залізного наркома» — свого шефа й повелителя. Правда, міліціонери перед ним не виказували особливої пошани й субординації, не тяглися в струнку, не ляпали обцасами, не говорили «так точно!», як старі, класичні жандарми, і саме це було, на думку Андрія, великим недоліком. Вони б мусили бити копитами перед такою Рибалковою монументальністю й говорити «так точно!», продовжуючи традицію достославної російської жандармерії, підпори й надії всіх, богом люблених, імператорів «Північної Пальміри», і це було б саме до речі. Але це ж, бач, була не якась «чорносотенна жандармерія», а «робітничо – селянська міліція» і такої субординації в ній не заведено. Міліціонери трималися перед Рибалком, як рівні, сиділи й курили з ним, прикурюючи від одного сірника, лиш було видно, що вони його все – таки дуже бояться. Але не це вражало. Вражало те, що й міліціонери, і сам Рибалко бояться, либонь, Андрія, тримаються супроти нього якось чудно, нашорошено, ніби пильнують його і в той же час намагаються від нього відмежуватися. Андрієві страшенно хотілося впіймати погляд Рибалка, подивитися йому в очі, але це не вдавалося — Рибалко уперто уникав зустрітися очима і, замаскувавшись у свою монументальну байдужість, сковзав поглядом мимо. Так само й міліціонери, зрештою простакуваті й ніби порядні хлопці, кепсько обтесані селюки. З правила в цій країні, як і в багатьох інших, до поліції чи до міліції йдуть служити різні покидьки, злодії й ледарі, різна суспільна непотріб, не придатна до нормально)’ людської праці, це було відомо, й саме тому до представників поліції та міліції тут споконвіків населення ставилося з неприхованим презирством і зневагою, як до аморального й злочинного елемента. Але ці хлопці, може, були з іншої категорії й тому почувалися особливо кепсько, їм було ніби мулько. Вони перед очима цілого вагона йорзали на ослонах і говорили межи собою підкреслено байдуже, грубо, ривками, занадто серйозно й несамовито курили. Вони говорили щось, аби говорити. Рибалко теж — говорив слова знічев’я, позіхав, нудився. Андрій бачив, що він — Андрій — стоїть їм усім, немов кілок, у душі, і тій душі мулько, і через те вони мнуться всі та йорзають. Ніби це не вони його везуть на позорище, а він їх. І жоден не гляне в очі. Лише раз упіймав Андрій на собі погляд наймолодшого з них, обсипаного ластовинням, міліціонера, — вони зустрілися очима на мить, на коротку мить, той блимнув і одвів свої очі геть. В тих очах промайнув дивний, змішаний вираз — остраху, цікавості й незручності воднораз. Той самий вираз, що й у всіх. Таке вражіння, що кожен з присутніх у вагоні уявляє себе на його — Андрієвому — місці й від того втягає .голову в плечі, не хоче на його місці бути. Так, вони не хотіли б на його місці бути. Міліціонерам же й їхньому начальникові рішуче набридло їхати, й вони б уже хотіли вилізти й відпекатися від цього вагона з його пасажирами й від своєї жертви. Але поїзд все торохтів і торохтів помалу, минаючи станції й полустанки, і вони сиділи, як на голках, берегли Андрієву валізочку та якийсь лантух з речами. Здавалося, що вони вкрали ту. валізочку, й той лантух, і самого Андрія й от хотіли б все те затулити спинами й руками та й по – швидше завезти кудись, де вже немає сторонніх очей і небажаних свідків, здати там таку от неприємну обузу комусь іншому й з полегкістю зітхнути. А вагон набивався ще й ще засмальцьованими й закаптуреними пасажирами, і вже вихід з ньоґо був остаточно забарикадований, так що Рибалко з хлопцями та з Андрієм навряд чи й зможуть уже вилізти. Поїзд їх, тих закаптурених пасажирів, все підбирав, лишаючи після себе перони порожніми. Так спорожнів Богодухів, Мерчик, Люботин, Нова Баварія… З кожною новою станцією відчувалася все більше близькість великого міста.
Нарешті вони прибули до Харкова. Недавня ще столиця Української Соціалістичної Республіки, великий промисловий центр України —Харків саме починав всій робочий день, хоч у людей десь це й була неділя.
Понурий, припорошений сажею і посипаний сміттям Харків.
«Харків, Харків, де твоє обличчя?
До кого твій клич?!»
Це Павло Григорович Тичина начертав.
Дихай, дихай, чоловіче! І дивись!
Ніколи Андрія ті Тичинині рядки не вражали так, як тепер. Де обличчя й до кого клич? Сіро й
