Проблема Спінози - Ірвін Ялом

Такого Жако не витримав. Підступивши ближче й нахиливши свою величезну голову до вуха кузена, він, тамуючи різкість, промовив:

– Батькові, напевно, видніше, ніж синові.

Франку похитав головою і відкрив було рота, але промовчав.

– Подумай і про те, – повів далі Жако, – що ці твої слова перетворюють батькову смерть на безглуздя. З такими думками його мученицька кончина воістину марна. А він же загинув, щоб його віра залишалася для тебе священною.

І той, начебто здавшись, похнюпився.

Бенту зрозумів, що мусить утрутитись. Тож спочатку обернувся до Жако й тихенько сказав:

– Усього мить тому ти благав його говорити. Тож тепер, коли він нарешті вчинив так, як ти просиш, чи не краще підбадьорити його, ніж закривати йому рота?

І Жако відступив на пів кроку назад. А Бенту тим самим заспокійливим тоном знову звернувся до Франку:

– Ну й дилема перед тобою постала. Жако стверджує, наче не вірячи в те, що видається тобі неймовірним, ти перетворюєш мученицьку смерть свого батька на марну. А кому ж хочеться кривдити власного тата? Скільки завад самостійному мисленню. Скільки перешкод для самовдосконалення шляхом богоданої здатності міркувати.

Жако похитав головою:

– Стривай, стривай – я й словом не згадав про богодану здатність міркувати. Чого не було, того не було. Ти перекручуєш усе, що було сказано. То, кажеш, «мислення»? Я покажу тобі, що значить «міркувати». Увімкни здоровий глузд і розплющ очі. Я хочу, щоб ти порівняв! Поглянь на Франку – він страждає, плаче, плазує, доходить до відчаю. Бачиш?

Бенту киває.

– А тепер подивися на мене! Я сильний. Я люблю життя. Я дбаю про нього. Від інквізиції он урятував. А підтримують мене моя віра й дружнє плече брата-єврея. Мені дає розраду усвідомлення, що наш народ і наша віра – живі. То порівняй своїм безцінним розумом одного з другим і скажи мені, мудрагелю, який же висновок із цього силогізму?

«Хибні ідеї дають хибну й ненадійну розраду», – подумав Бенту. Але прикусив язика.

А Жако насідав усе дужче:

– І застосуй те саме до себе, схоласте. Ким ми станемо – ким ти станеш, – якщо забрати в нас громаду й наш звичай? Хіба можна жити, блукаючи світом сам самотою? Я чув, що ти не прагнеш до одруження. Та на яке життя ти приречеш себе без ближнього твого? Без родини? Без Бога?

Бенту завше уникав суперечок, тож інвектива Жако його ошелешила.

А той обернувся до Франку й пом’якшив свій тон:

– І ти відчуєш ту ж підтримку, що і я, коли вивчиш рече́ння й молитви та збагнеш, що й до чого.

– Із цим твердженням я згоден, – мовив Бенту, намагаючись угамувати Жако, який люто зиркав на нього. – Твій шоковий стан, Франку, посилюється від спантеличення. Кожен маран, що приїздить із Португалії, відчуває розгублення й виявляється змушений заново «вчитися на єврея», починаючи, мов дитина, з алеф, бет, ґімель. Я три роки допомагав рабинові з курсами гебрайської для тамтешніх євреїв і запевняю тебе, що ти швидко навчишся.

– Ні, – стояв на своєму Бенітеш, знову схожий на того непіддатливого Франку, якого Бенту щойно бачив крізь вікно. – Ані ти, Жако Мендозо, ані ти, Бенту Спінозо, не слухаєте мене. Ще раз повторюю: не в мові річ. Нехай я не знаю гебрайської, але сьогодні вранці читав у синагозі португальський переклад Святої Тори. Там повно чудес. Бог змушує Червоне море розступитися, насилає кари на єгиптян, промовляє з неопалимої купини. Але чому всі ті дива траплялися тоді, в епоху Тори? Скажіть-но мені обидва – чому пора чудес закінчилася? Що, всесильний, усемогутній Господь улігся спати? Де був Господь, коли мого батька спалювали на аутодафе? І то з якої причини? Бо оберігав священну книгу цього самого Господа? Невже Тому забракло могутності врятувати мого батька, який палко Його шанував? Коли так, то нащо кому такий Бог-слабак? А чи Він не знав, що тато Його шанує? Коли так, то нащо кому такий Бог-незнайко? А чи могутності Йому не забракло, але Він вирішив цього не робити? Коли так, то нащо кому такий Бог-сухар? Ось ти, Бенту Спінозо, якого нарекли «благословенним», ти книжник, ти знаєш про Бога. Поясни мені це.

– Чому ти боявся заговорити? – спитав його Бенту. – Ти ставиш важливі запитання, які століттями збивали з пантелику побожних вірян. Гадаю, корінь цієї проблеми – у величезній і фундаментальній помилці, у хибному уявленні, наче Бог – це жива та мисляча істота на подобу нас самих, істота, що міркує, як ми, істота, яка думає про нас. Давні греки розуміли цю помилку. Дві тисячі років тому мудрець на ймення Ксенофан писав, що якби бик, лев і кінь мали кінцівки, якими можна вирізьблювати зображення, то кожен із них сотворив би Бога за власним образом і подобою. Гадаю, що якби трикутники могли мислити, то й вони створили б Бога із зовнішністю й атрибутами трикутника. А якби кола – то круглого…

Але тут Бенту перебив злютований Жако:

– За твоїми словами виходить, наче євреї нічого не знають про природу Господню. Але не забувай, що в нас є Тора, яка містить Його слово. А ти, Франку, не думай, наче Богові бракує сили. Не забувай: євреї вижили. Хоч би що з нами робили, а ми виживаємо. Де всі ті народи, що пішли в небуття, – фінікійці, моавитяни, ідумеї – і ще сила-силенна тих, чиїх назв я не знаю? Не забувай, що ми мусимо керуватися законом, що його подарував євреям Сам Господь – нам, обраному народові.

Франку кинув на Спінозу такий погляд, наче промовляв: «Бачиш, із чим мені доводиться стикатися?», та обернувся до Жако:

– Усі вірять, що Господь обрав саме їх, – християни, мусульмани…

– Ні! До чого тут у що вірять інші? Важить лише те, що написано в Біблії. – Жако обернувся до Спінози. – Визнай це, Баруху, визнай це, книжнику: хіба в слові Божому не сказано, що обраний народ – євреї? Що ти можеш на це заперечити?

– Я не один рік вивчав це питання, Жако, і, коли хочеш, поділюся результатами своєї розвідки. – Бенту промовив це лагідно – як-от учитель, звертаючись до допитливого учня. – Щоб відповісти на твоє запитання щодо богообраності євреїв, нам доведеться звернутися до першоджерела. Складете мені компанію в дослідженні цитат із Тори? Мій примірник усього за лічені хвилини ходу звідси.

Обидва, перезирнувшись, кивнули, підвелися й рушили за Бенту, який, перш ніж повести їх до себе додому, акуратно поставив на місце стільці й замкнув двері крамниці.

Прогноз директора Епштейна, що Розенберґу забракне допитливості та розуму, а тому він не становить загрози, виявився повністю хибним. Як