Проблема Спінози - Ірвін Ялом
– Вам зрозуміло, що він має на увазі під двома різними натурами? – запитав директор Епштейн.
– Гадаю, йдеться про розум та серце.
– Так, достеменно. І де ж тут Ґете, а де Спіноза?
Альфред, здавалося, спантеличився.
– Розенберґу, це ж не просто вправа на запам’ятання! Я добиваюся від вас розуміння цих слів. Ґете – поет. То він «розум» чи «серце»?
– Він «серце». Але ж у нього був і геніальний розум.
– О, так. Тепер я розумію ваше спантеличення. Але тут він каже, що Спіноза дарує йому врівноваженість, яка допомагає узгодити його палку уяву та пристрасність із належними незворушністю й поміркованістю. Ось чому Ґете називає себе «затятим шанувальником» Спінози. Второпали?
– Так, гер директор.
– Ну то розказуйте далі.
Але той зволікає – в очах у нього проступає переляк.
– Я збився й не пригадую, де саме зупинився.
– Усе гаразд, – утрутився гер Шефер, намагаючись заспокоїти учня. – Ми розуміємо, що важко розповідати напам’ять, коли тебе весь час переривають. Підгляньте в конспект і знайдіть потрібне вам місце.
Набравши повні груди повітря, Альфред пробіг поглядом свої нотатки й повів далі:
– «Спочатку цю людину похапом проголошують атеїстом, а її погляди – вартими всілякого осуду, але тут-таки додають, що то був тихий і занурений у свої студії мислитель, чоловік нелукавий, мирний обиватель і добрий громадянин. Тож, здається, тут зовсім забуто євангельський вислів: “По їхніх плодах ви пізнаєте їх”[17], бо як же може життя, яке вгодне людям і Богові, постати на згубних засадах? Я ще дуже добре пригадував, що за умиротворення та ясність на мене зійшли, коли я свого часу гортав праці, які лишила по собі та дивовижна людина. Моїй пам’яті було несила відтворити подробиці, але це враження зоставалося дуже чітким, тож я повторно поспішив до тих книжок, яким так багато завдячував, і на мене знову повіяло тим самим подихом спокою. Я віддався цьому читанню й, зазираючи в себе, упевнявся, що світ іще ніколи не розкривався мені аж так ясно».
І, закінчивши останній рядок, Альфред полегшено видихнув. Жестом дозволивши учневі сісти, директор підсумував:
– Декламація задовільна. У вас гарна пам’ять. Але перевірмо, чи зрозуміли ви останній уривок. Скажіть, Ґете має Спінозу за атеїста?
Альфред похитав головою.
– Не чую відповіді.
– Ні, гер директор, – відказав той уголос. – Ґете не мав Спінозу за атеїста. Але так гадав дехто інший.
– А чому Ґете був не згоден з тими, хто його ганив?
– Через свою етику?
– Ні, ні. Ви вже встигли забути, що «Етикою» називалася книжка Спінози. Запитую ще раз: чому Ґете не погоджувався з критиками Спінози?
Альфред лише тремтів і мовчав.
– Господи, Розенберґу, та підгляньте ж у свій конспект.
Пробігши поглядом останній абзац, Альфред ризикнув припустити:
– Бо той був хороша людина й жив праведним, побожним життям?
– Саме так. Інакше кажучи, важить не те, у що ви вірите чи начебто вірите, а те, як живете. А тепер, Розенберґу, останнє запитання щодо цього уривка. Поясніть нам іще раз, що дав Ґете Спіноза.
– За словами самого Ґете, відчуття миру та спокою. А також ясність світосприйняття. Ось два найголовніші моменти.
– Все так. Ми знаємо, що сам великий Ґете цілий рік носив у кишені примірник «Етики» Спінози! Уявляєте – цілий рік! І то не тільки Ґете, а й багато інших видатних німців. Лессінґ і Гейне згадували про ясність та спокій, що їх давало читання цієї книжки. Хтозна, може, настане час, коли й вам знадобляться ясність та спокій, що їх дарує «Етика» Спінози. Я не прошу вас прочитати цю книжку негайно: ви надто юний, щоб збагнути її зміст. Але пообіцяйте, що ви прочитаєте її, перш ніж вам сповниться двадцять один. Чи, мабуть, краще сказати, перш ніж досягнете остаточної зрілості. Даєте мені слово доброго німця?
– Так, гер директор, даю вам слово. – Альфред пообіцяв би прочитати всі томи китайської енциклопедії, аби лише вирватись із цього допиту в інквізитора.
– Так, а тепер перейдімо до суті отриманого завдання. Ви вповні збагнули, чому ми загадали вам прочитати й законспектувати саме ці фрагменти?
– Е-е… ні, гер директор. Я гадав, наче так сталося просто тому, що я висловив своє захоплення Ґете, а не кимось іще.
– Почасти це, звісно, так. Але ж ви, поза сумнівом, зрозуміли, про що я насправді запитую?
З вигляду Альфреда було ясно, що той і гадки не має.
– Я запитую, як вам той факт, що людина, яка викликає у вас найбільше захоплення, обрала собі єврея за того, хто викликав найбільше захоплення в неї?
– Єврея?
– Невже ви не знали, що Спіноза – єврей?
Мовчання.
– За ці два тижні ви нічогісінько не з’ясували про нього?
– Гер директор, я ні сном ні духом не відаю про цього Спінозу. Це не було частиною мого завдання.
– Тож ви, хвала Богові, відкрутилися від жахливої необхідності дізнаватися щось непотрібне? Адже так, Розенберґу?
– Я сформулюю це інакше, – втрутився гер Шефер. – Згадайте про Ґете. Що він зробив би на вашому місці? Якби від Ґете зажадали прочитати автобіографію якогось незнайомця, як би він учинив?
– З’ясував би, що то була за людина.
– Отож-бо. І це дуже важливо. Якщо захоплюєтеся кимось, то наслідуйте його. Зробіть його своїм дороговказом.
– Так, дякую, гер Шефер.
– Але повернімося до мого запитання, – промовив директор Епштейн. – Як ви пояснюєте безмежну вдячність і безмірне захоплення, що їх Ґете відчував до єврея?
– А Ґете знав, що то єврей?
– Господи милосердний. Ну звісно, що знав.
– Послухайте-но, Розенберґу, – видобув гер Шефер, у якого вже теж уривався терпець, – думайте, перш ніж запитувати. До чого тут знав Ґете чи не знав, що Спіноза – єврей? Як вам узагалі спало на думку таке запитання? Невже ви гадаєте, що людина його масштабу – людина, що її ви сам назвали абсолютним генієм, – не всотувала великі ідеї незалежно від їх джерела?!
Альфред сидів мов громом приголомшений: він-бо ще ніколи в житті не стикався з таким шквалом ідей. А директор Епштейн – поклавши руку на плече геру Шеферу, щоб той заспокоївся, – усе не вгавав:
– Ви й досі не відповіли на моє основне запитання: як пояснити той факт,
