He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
— О! Де ти це взяла? На Розпродажу?
В кімнаті стояв галас, але дівчата поблизу почули моє запитання, і невдовзі четверо чи п’ятеро з нас уже захоплено роздивлялось коробку з олівцями. Рут кілька секунд нічого не відповідала, уважно роздивляючись обличчя навколо. Врешті вона неквапливо промовила:
— Вважаймо так. Вважаймо, що я знайшла його на Розпродажу.
І вона багатозначно посміхнулась.
Ця відповідь може здатись невинною, але насправді це було так само, якби вона встала і вдарила мене, і протягом наступних кількох митей мене одночасно охопили жар і холод. Я точно знала, що вона має на увазі, промовляючи такі слова і так посміхаючись: вона натякала, що ця коробка з олівцями — подарунок від міс Джеральдін.
Тут не могло бути жодної помилки, оскільки вона готувалась до цього впродовж кількох тижнів. Рут використовувала цю особливу посмішку, особливу інтонацію — іноді збагачуючи її піднесеним до уст пальцем або рукою, яка прикривала сценічне шепотіння, — коли вона прагнула натякнути на невеличкий знак прихильності, виявлений щодо неї міс Джеральдін: міс Джеральдін дозволяла Рут слухати музичну касету в більярдній кімнаті ще до четвертої пополудні у вихідний; міс Джеральдін наказала всім бути тихо під час прогулянки полями, але коли біля неї опинилась Рут, вона сама почала з нею розмовляти, і тоді дозволила розмовляти решті групи. Це завжди були такі вияви, про які ніколи не повідомлялось однозначно, а лише натякалось цією особливою посмішкою і виразом «не говорімо більше нічого».
Звичайно, офіційно охоронці не мали права виявляти свої симпатії до окремих дітей, хоча невеликі вияви прихильності траплялися повсякчас у рамках певних параметрів; і більшість того, на що натякала Рут, легко вкладалось у ці параметри. Я просто-таки ненавиділа, коли Рут робила ці натяки. Я, звичайно, ніколи не могла мати певності, що вона каже правду, але оскільки насправді вона нічого не «казала», а тільки натякала, то неможливо було й заперечити. Отож щоразу, коли це траплялось, мені доводилось просто не зважати, кусаючи себе за губи і сподіваючись, що ця мить швидко мине.
Іноді з напрямку, який набувала розмова, я могла передбачити, що ця мить надходить, тож я опановувала себе. Але навіть тоді це вражало мене досить відчутно — протягом кількох хвилин я не могла сконцентруватися ні на чому, що відбувалось навколо. Але того зимового ранку в класі № 5 я абсолютно не очікувала, що це станеться. Навіть побачивши коробку з олівцями, я не могла цього передбачити, оскільки сама ідея того, що вихователь дарує такий подарунок, лежала поза межами добра і зла. Тому, коли Рут сказала те, що сказала, я не змогла, як зазвичай, перечекати, коли емоційний шквал просто вляжеться. Я дивилась на неї, не роблячи жодних спроб приховати свій гнів. Можливо, відчувши небезпеку, Рут театрально мені прошепотіла:
— Ані слова! — і знову всміхнулась.
Але я не могла усміхнутись у відповідь і продовжувала на неї витріщатись. На щастя, якраз з’явився вихователь і розпочався урок.
Я ніколи не належала до тих дітей, які годинами розмірковують над тим, що з ними відбулося. Я займаюсь цим тепер, але це частина моєї роботи — коли я їду порожніми полями впродовж багатьох годин тиші. Я не була такою, як, скажімо, Лора, яка, незважаючи на свої клоунади, могла цілими днями, навіть тижнями хвилюватись через якісь дрібнички, які їй хтось сказав. Але після того ранку в класі № 5 я почала провалюватись у своєрідний транс. Я відлітала кудись думками посеред розмови; цілі уроки минали, а я уявлення не мала, що на них відбувалося. Я не сумнівалась, що цього разу не можна дозволити, щоб Рут усе зійшло з рук, але впродовж довшого часу не вживала жодних конструктивних заходів. Натомість я програвала в голові фантастичні сцени, в яких я її розвінчувала і змушувала визнати, що вона все вигадує. У мене була навіть одна туманна фантазія, в якій сама міс Джеральдін довідується про натяки Рут і привселюдно виводить її на чисту воду.
Після кількох днів таких марень я почала мислити чіткіше. Якщо коробку з олівцями не подарували міс Джеральдін, то звідки вона взялася? Рут могла отримати її від іншого учня, але це було малоймовірно. Якщо вона належала спершу комусь іншому, навіть комусь, на кілька років старшому, така розкішна річ не могла бути непоміченою. Рут ніколи б не ризикнула розповісти таку історію, знаючи, що коробка з олівцями вже гуляє Гейлшемом. Майже напевне вона розкопала її на Розпродажу. Тут Рут також ризикувала, що хтось бачив коробку, перш ніж вона її купила. Але якщо — як траплялося іноді, хоча це й не було дозволено — вона почула про те, що коробка з олівцями буде на Розпродажу і зарезервувала її для себе з допомогою одного з наглядачів ще до його відкриття, тоді Рут цілком виправдано могла бути певною, що мало хто міг її побачити.
Однак, на біду для Рут, існували реєстри всіх речей, куплених під час Розпродажів, з іменами покупців. Хоча їх не було аж так легко отримати — після кожного Розпродажу наглядачі відносили їх до кабінету міс Емілі — вони не були також і цілковитою таємницею. Якщо під час наступного Розпродажу я буду ошиватись неподалік від наглядача, мені нескладно буде переглянути сторінки реєстру.
Отож у мене вимальовувались обриси плану, і я вдосконалювала його протягом кількох наступних днів, аж доки до мене дійшло, що насправді не було аж такої потреби дотримуватись усіх кроків. Якщо вважати, що я права і коробка з олівцями походить з Розпродажу, все, що мені слід робити — це блефувати.
Отак і дійшло до нашої з Рут розмови під дашком. Того дня був туман і мжичка. Ми йшли від гуртожитку до павільйону — здається, але точно не пам’ятаю. Так чи інакше, коли ми перетинали подвір’я, дощ припустив дужче, і оскільки ми не поспішали, то заховались під дашок головного корпусу, трохи поодаль від головного входу.
Якийсь час ми ховалися там, спостерігаючи, як час від часу з туману вибігав якийсь учень і зникав у дверях корпусу, але дощ не стихав. І що довше ми там стояли, то напруженішою я ставала, бо розуміла, що це саме та можливість, якої я
