Згори вниз. Книга страхів - Таня Малярчук
Я залишила торбину в хлопчачій халабуді і пішла їх шукати далі по полонині. Корови розкидано паслись, не звертаючи на мене уваги. Калатала дзеленчали, і чулося так радісно, як буває тільки в дитинстві на Великдень. Щось святе блукає цими горами.
На галявині неподалік крізь дерева, мені здалось, я побачила хлопців. Я перестала їх гукати, вирішила з'явитись несподівано. Я була впевнена, що вони радітимуть моєму приходу. Як всяких чужих людей, вони будуть мене слухати і намагатимуться показуватись кращими. Я думаю, у їхньому віці це піде тільки на користь.
Я вибігла на галявину і стала перед ними.
- Щось не бачу, аби ви чекали на мене, - сказала я.
Хлопці не відреагували. Їхні лиця чомусь такі бліді, що я їх не впізнала відразу.
- Що сталося? - спитала я.
Хлопці одночасно кивнули мені кудись позад мене.
Я почула ледь знайоме гарчання за спиною. Поволі обернулась.
П’ять або й більше вовків з ошкіреними мордами і здибленою шерстю, з широко розставленими передніми лапами, готові будь-якої миті до нападу, вишикувались поряд.
Я ніколи не бачила вовків так близько. Я завмерла і вони. Запала мертва тиша. Їхні очі блищали. Ці очі мені сподобались. У вовків дуже мудрі, хоч і хижі, очі відлюдника. Благородна постава. Якби я вибирала між псом і вовком, то вибрала б останнього. У вовка є щось дуже мені близьке. Але тоді я думала зовсім не про це.
Я згадувала те, що колись мені розповідала баба. Баба народилась в житомирських лісах серед вовків і мочарів. Вона часто розповідала, що вовки не кинуться на людину, якщо цього першою не зробить самиця. Вовча зграя під час ігор завжди у всьому слухає її. А в зграю вовки збираються тільки під час ігор, інакше не може бути, вовки - одинаки.
Я намагалась роздивитись серед цих ошкірених хижаків самку. Вона, напевно, мала би бути товстішою, але нижчою, хоча, зрештою, невідомо.
Сказати щось було страшно, бо вовки можуть відразу кинутись в напад.
Баба розповідала, що якийсь дядько з її села, перед тим як його загризла голодна зграя вовків, встиг написати на клаптику паперу власною кров'ю, що його загризла вовчиха зубами шістьох вовків.
Я дивилась вовкам просто в очі, а вони мені. Раптом я перестала їх боятися. Страх розвіявся, ніби його не було зовсім, а ці вовки - мої найкращі друзі.
- Йдіть звідси! - крикнула я вовкам.
Хлопці, очікуючи нападу, зойкнули.
- Йдіть, я кому кажу! - і підступила на крок ближче.
Вовки відступили на крок назад, але продовжували тихо погрозливо гарчати.
- Йдіть геть! - дуже голосно крикнула я і викинула руку вперед, показуючи вовкам, куди саме їм йти.
Вовки принишкли і поопускали хвости. Той вовк, що, очевидно, був вовчихою, позадкував в бік лісу. Решта зробила те саме. Дуже швидко їх не стало видно зовсім.
Аж тоді я опустилась на землю і заплакала. Все тіло трусилось від збудження і напруги, серце шалено гупало.
- Як ви це зробили? - загомоніли навколо мене бахури. - Як вам таке сі вдало?!
- Я маю з вовками свій рахунок.
- Але ви так до них говорили, ніби їхна ґаздині! Слухайте, скажіть їм, аби не брали наших овець? Вони вас сі послухають.
- Добре, скажу.
10
Несподівано прийшов лист від тети Софії.
Вона писала, що моїй бабі стало зле і незабаром вона збирається помирати.
Я склала свою торбину, зачинила Франеву хату і пішла вниз до залізниці.
Баба живе дуже далеко від гір. Там, де вона живе, села збудовані по-інакшому: ґрунтова дорога, а по обидва боки рядком стоять хати, одно-, півтора і двоповерхові. Хата в хату. Сусід до сусіда, межа до межі.
Бабі вже кілька років як стало гірше. Найбільше їй дошкуляли глухота і мозоль на правій нозі. Через глухоту баба перестала виходити на дорогу поговорити з сусідками, бо однаково нічого не чула з їхньої розмови, тільки казала: «Га?», «Що кажеш?»
Через мозоль вона сильно згорбилась і шкутильгала. Часто зовсім не могла ходити.
Вона спала одна в невеликій комірчині, решту кімнат не зачіпала, тільки взимку розпалювала п’єц, щоб не засиріли кімнати.
В комірчині у баби було одне вікно - між ліжком і піччю. Вікно виходило на дорогу. Баба часто стояла у вікні і визирала когось, можливо, мене.
Вона дуже любила, коли я приїжджаю. Стелила мені ліжко у великій кімнаті, ставила під двері відро, щоб я вночі не виходила пісяти надвір.
- Як мені подопікали оси цього року, - жалілася вона, - спочатку звили гніздо в стодолі, потім у шіпці, а потім, коли б ти тільки знала, у дідовому новому кожусі!
Колись у баби на подвір'ї ніколи не росла трава. Ми ціле літо товклися на ньому, як тільки можна: їздили на велосипеді, грали в футбол, кидали ножами в ціль, намальовану на стодолі, навіть копали ставок, поки дід не взяв граблі і не погнався за нами.
- А тепер, - казала баба, - трава не росте, а гуде. Я тільки скошу, а вона за ніч знову виросте.
- І ще борсуки. Вони риють на подвір'ї нори. Боюся, щоб фундамент не підрили.
Ввечері баба ходила зі свічкою по подвір'ї і посипала сіллю голови всім жабам, яких знаходила.
- Нащо ви це робите? - питала я.
- Та як, аби до хати не заскочила.
- А що буде, як заскочить?
- Буде біда.
- Яку біду можуть зробити маленькі невинні жаби?
- Та так, але то не жаби.
Баба жалілася мені на тютюновий дим.
- Де не піду, там смердить мені димом.
Очевидно, дід, з властивою йому впертістю, вмер, але курити не перестав.
- Бабко, - казала я, - давайте я заберу вас до себе в місто. Там вам буде ліпше. Будете телевізор дивитися, гуляти в парку, їсти мені варити, поки я на роботі, і мені буде спокійніше, що ви поруч.
- Е, а на кого я корову лишу?
- У вас нема корови.
- А діда на кого лишу?
- Дід вмер.
- А горобців під стрихом?
Горобці були. Вони дуже голосно цвірінькали і обкакували сходи на ґанку.
- Скоро і мене не буде, одні горобці під стрихом будуть чиркати.
Баба завжди вимикала мені на ніч світло. Я лежу в ліжку, а вона стоїть біля вимикача.
- А тобі як? - питає баба. - Маєш якогось кавалера?
- Маю.
- Як називається?
- Іван.
Не б’є тебе?
- Не б’є.
- Ну та й файно. Я вимикаю світло,