Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

– Не можу, – одриває вона голову від холодної підлоги. – Сама – вже християнка, вірю в Отця, Сина, Святого Духа.

– І навкруг тебе багато християн, – каже священик. – Уже сто літ у Києві стоїть, аки зоря над світом, наша християнська церква. Тут спочиває митрополит Михайло, що прибув сюди з Болгарії. Є церква наша й у Новгороді…

– Відаю, – дивиться вона на образ Христа, – і знаю, що іде Христос по Русі, призріває богатого, убогого і мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити всіх людей моїх не можу. Безліч-бо їх живе в старій вірі, хоче старого покону. Боюсь я їх.

– Молись за те, щоб сяйво Христової віри швидше зійшло на них. Ти багато зробила, княгинє, утверждая владу на землі. Утверди ж і віру в їхніх душах. Молись, молись, княгинє, – говорить священик, і обличчя його суворішає.

Він сам стає поруч з нею на коліна. За вікном мерехтять зорі, близько колишеться, ніби хоче заглянути в княжу світлицю, гілля, перед іконою горить і стікає великими краплинами свіча.

Розділ третій

1

Онук Анта Добриня служив гриднем у дружині київської княгині. Він швидко дізнався від любечан, які часто приїжджали до Києва, про смерть старійшини-діда й ждав першої нагоди, щоб побувати вдома.

Нагода ця трапилась дуже швидко. У далеких землях були повними владарями й брали уроки з людей князі, поставлені Києвом. Вони брали своє, частину давали від себе Києву. У близьких же землях – Полянській, Деревлянській, Сіверській – господарями були не тільки місцеві князі, а й княгиня Ольга – над Дніпром і Десною у полі, в лісах стояли її знамена, були й двори, брати уроки з яких вона посилала своїх мужів з дружинами. З однією такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там відпросився в сотенного й опинився в Любечі.

Хвилюючись, у лодії, якою купці з Києва їхали до далекого Новгорода, наближався Добриня до Любеча, де народився, провів юнацькі роки, де жив дід його Ант, де лишались батьки його й сестра Малуша.

Ще здалеку побачив він димки над берегами Дніпра, пізнав гору, кручі, ліси, які сходив власними ногами, пізніше помітив і темну цяточку над кручами – хижу рідного дворища.

Тільки лодія зарилась носом у пісок, Добриня стрибнув на берег. Купці попливли далі, а він збіг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.

Ніхто не вийшов з хижі назустріч Добрині, в оборах навстіж були розчинені ворота, навіть пса не видно було на дворі. Тільки кінь байдуже, низько схиливши голову, стояв на старому валу, ніби щось думав.

Поспішаючи, Добриня пробіг двором, рвучко розчинив двері, згинаючись, зайшов до хижі.

– Хто тут є? – гукнув у півтемряву.

– А кого тобі треба, чоловіче? – пролунав голос з глибини.

Серед хижі ледь-ледь тліло вогнище. У кволому світлі Добриня побачив знайомий поміст, людину, що лежала головою до вогнища, бородату голову, заспані, якісь байдужі очі.

– Я – Добриня! – крикнув він.

– Сину! – закричав тоді й Микула. – Я ж думав, це Бразд або Сварг.

Батько встав з помосту. Добриня побачив і Вісту, що там спала, Малушу; вони прокинулись, схопились, побігли до нього.

– А чому ти ждав Бразда чи Сварга, отче?

Микула безнадійно махнув рукою.

– Зажди, сину, повім! Усе повім! Ось давай сядемо до нашого вогнища та й поговоримо. А ти, Вісто, – звернувся до жони, – приготуй нам страву, принеси меду. Там у медуші є ще одна корчага.

Але ні Віста, ні Малуша не чули слів Микули. І мати, й дочка однаковими захопленими очима дивились на сина й брата свого Добриню, торкаючись руками його білої свитки із срібними застібками, широкого пояса, меча… Тільки тоді, коли все було оглянуте, Віста кинулась готувати страву, Малуша ж не відходила від брата, а коли він сів, сіла з ним поруч.

– Отак батька Анта й не стало, – почав Микула, підкидаючи дров до вогнища. – Пішов на лови, а дістав стрілу від печеніга в полі.

– його поховали як слід? Зробили тризну?

– Так, Добринє, його поховали як слід. Вийшов весь Любеч, весь рід… Зробили й тризну. А після тризни мало мене не вбили.

– Хто?

– Брати мої – Бразд і Сварг.

– За що?

– А от за це, – розвів широко руки, показуючи на хижу, поміст і вогнище. – Коли кінчилась тризна і всі пішли, тут, біля вогнища, залишились Сварг, Бразд і я… І вони сказали, що ми мусимо поділити після батька весь озадок, і поділили, а потім вимагали в мене золота, срібла й мало не вбили…

– І ти їм усе віддав?

– Усе віддав… Уроду нашого справді було чимало добра: вози, плуги, борони, кузнь, одяг, корчаги, горнці, – віддав я все братам. Тільки золота й срібла не було вже давно в роду.

– А собі що взяв?

– Ого, – відповів батько, – і в мене багато лишилось: оця хижа, кліті, житниці, медуша, обори… Ще он зброя батькова лишилась, візьми її собі, Добринє. Для тебе беріг.

Добриня подивився на зброю діда Анта, що висіла на кілочках на стіні, й посмішка пробігла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогів його предки – Ант, Уліб, Воїк. Простий, клепаний із заліза шолом із невисокою тулією, куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, – а на Добрині був клепаний з міді високий шолом з гострою тулією, з кількома камінцями по тілу, сріблом цятований по вінцю, із заборолом і довгими бармами[47]; перед ним висів дерев’яний, обтягнутий грубою шкірою щит, – а в Добрині щит був також мідний; дідівський меч був однобокий, короткий, – а Добриня мав новий меч – набагато довший, одточений на два боки, із червоним камінцем у яблуці.

– Спасибі, отче! – відповів Добриня батькові. – Але, сам бачиш, маю зброю ліпшу, княжу. Нехай ця буде тобі, ще, може, знадобиться.

– Чому ж не знадобиться? – замислився Микула. – Зброю в домі добре мати.

– Про інше думаю я, отче, – повів далі Добриня, – обікрали тебе брати, все забрали.

– Мабуть, так, – зітхнув Микула. – Отень двір, говорили, тобі… От і є… Усе ніби є – і нічого немає. У клітях – порожньо, в житницях пищать миші, коня отчого мені залишили, але лежить він більше, ніж стоїть.

– То, може, я піду до Сварга й Бразда?

– Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли своє… по покону…

– Так чим же я тобі