Адепт - Володимир Львович Єшкілєв
Коли наша валка просувалася вулицями Ханбалика, я дивувався порожнечі і тиші Західного Міста. Не знав я, що влітку цар Хазарії й усі заможні роди виїжджають із міста у свої володіння в Західний Степ. Окрім того, оскільки день мого в'їзду в Ітхель був днем «шабаш», сьомим днем тижня, іудеї Ханбалика відпочивали й молилися. Більшість будинків Ханбалика була дерев'яна, але всюди колоди вкривав грубий шар жовтої глини. Мої родовичі в Києві, навпаки, — деревину поважали, знали різьбярство і тішилися з доброго тепла шерехатої поверхні.
Ми проминули майдан, велетенську білу синагогу з блискучою мідною банею, і в'їхали на дерев'яний міст, що вів до сірих воріт цегляного царського палацу.
Хоч царя Манасії Другого, сина Завулонового, і його дружини Рахелі в місті не було, палац пильно стерегли царські охоронці — арсії, що сповідували віру Мухаммеда; їх не обходив примусовий відпочинок шабашу, вони робили свою справу. Тричі — на мосту, при брамі і за нею — витягав я зірку рабі Ісраеля, і вартові відступали від мене. У темному хіднику, що вів у черево палацу, освітленому смердючими нафтовими світильниками в базальтових чашах, до мене підійшов хазарин, зодягнений у смугастий халат; на його раменах лежав срібний ланцюг із великою перлиною біля застібки. На голену голову хазарина був надітий круглий чорний повстяний капелюх, з-під якого, немов крильця недоробленого Богом кажана, стирчали великі відстовбурчені вуха. Клаповухий покликав старшого охоронця валки й показав на мене:
— Цю людину відіслав до Найвищої Ради достойний рабі Ісраель?
— Так, — сказав охоронець. — Так, адаль Йосія, це саме він, Ратбер-хемег, лікар дому Йосифового.
— Чи не розмовляв цей хемег із кимось дорогою до Святого Міста і в Місті? — спитав охоронця клаповухий Йосія.
— Знаю службу, — образився старий вояка.
Йосія дав йому низку дірчастих дирхемів і відпустив у заслужене забуття. Мені ж наказав іти за собою.
Ми довго мандрували химерно незліченними коридорами палацу, аж поки Йосія відчинив важкі дубові двері до світлої кімнати з високою арковою стелею та стрімчастими довгими вікнами, кольорове скло яких не перепускало зображень світу.
— Ось тут, — сказав шляхетний клаповухий хазарин Йосія, — ти чекатимеш дві доби. Потім старійшини Хак-Кахалу, Найвищої Ради Екзегетів, вислухають твоє повідомлення.
Напевно, на моєму обличчі з'явились ознаки багатьох запитань, народжених від його слів, бо хазарин додав:
— Сьогодні — шабаш. Найвища Рада не збирається. Завтра найдостойніші мудреці-екзегети передбачили зайнятися тлумаченням важливого тексту, що його знайшли торік у Єрусалимі. А вранці наступного дня Найвища Рада заслухає вивідувачів та спостерігачів з околиць Раш-Хазарі. Тебе вислухають одним з перших…
Клаповухий Йосія додав також, що їжі мені подадуть стільки, скільки я забажаю, а ввечері приведуть жінку з Дому царських охоронців.
Кімната, де мене замкнули, була довершена. й затишна Всю підлогу вкривав червоний килим, стіни до половини людського зросту були оббиті пофарбованою в жовте повстю. Невдовзі принесли велику срібну тацю ячмінних коржів, глибоку миску з оливковою олією та повний кошик величезних солодких груш… Вино з царських виноградників було прозоре й легке, немов джерельна волога.
А гарна молода жінка, яку привели згодом служники палацу, бронзовотіла й весела, загасила у теплих глибинах свого лона мій неспокій і стерла долонями вправних рук важкі думи про майбутню зустріч із мудрецями Хак-Кахалу… Ті дві доби чекання минули пухнастою, мов ісфаганський килим, хвилиною, в сяйві смарагдового скла віконниць і бронзової шкіри дівчиська без імені.
Але прийшов світанок другого дня хазарського тижня — «дня пророків» — і вдруге побачив я адаля Йосію. Клаповухий начальник і два охоронці вивели мене з царського палацу у розкішний гай над урвищем-берегом Великої ріки. Цей гай хазари звуть Царським — Бахчімелек. Серед дерев і галявин збудовані склавинськими майстрами пречудові дерев'яні павільйони. В них теплої доби року живуть царева дружина й наложниці, не обрані для його подорожі до літньої резиденції — Семендеру. Великий мур оточує Бахчімелек.
За часів мого перебування в Ітхелі Найвища Рада Екзегетів збиралась у двох місцях. Узимку — в таємному підземеллі головної синагоги Ханбалика, а під час літньої спеки мудрі тлумачі текстів радились у Блакитному павільйоні Бахчімелека, що належав дружині царя, Рахелі.
Перед тим, як увести мене до Блакитного павільйону, на голову мені одягли чорний глухий каптур. Як згодом я зрозумів, це робилося для того, щоб вивідувачі, розпитувані в Хак-Кахалі, не могли впізнати один одного. Крізь тонку тканину каптура я все бачив і чув, але моє незграбне обличчя тепер відходило у простір державних таємниць Хазарії.
Йосія наказав мені не називатися під час звіту своїм ім'ям, відгукуючись натомість на назву першої літери іудейської абетки — «Алеф». Ось вам ще одне з моїх імен — змінних, плинних, різних.
Клаповухий адаль наказав мені також не наближатися до мудреців Ради ближче, ніж на три кроки, бо дихання необрізаного варвара не повинне змішуватися з диханням обраних Богом святих людей.
Усередині Блакитний павільйон був розкішний і просторий. Підлогу терас і великої зали вкривали сині килими із зображенням планетних кіл і жертовних чаш. У свинцеві розетки й фасції химерних ґрат на вікнах вправні майстри вставили сапфірові пластини й шматки кольорового скла так, що біле, блакитне і синє сяйво мандрувало у присмерку зали, ковзало шліфованою поверхнею струнких дерев'яних колон, що підтримували різьбленими капітелями розцятковану зірками темно-синю стелю.
У центрі великої зали на серпоподібному підвищенні сиділо п'ятнадцять членів Найвищої Ради. Статечні старці, зодягнуті в білі шовкові й вісонові шати, з довгими доглянутими бородами, застигли в нерухомості відчуженої від дрібниць сущого уваги. Перед підвищенням на
