Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

– А де мені належить бути?

– Як де? У Константинополі…

– Ні, княже! – промовив Калокір. – У Константинополь мені пізно повертатись. Василіків, які не зробили того, що їм доручали, імператори висилають на далекі острови й осліплюють… або ж топлять у морі…

– Чому, Калокіре? Адже ти зробив нібито все, що треба було імператорам. Вони хотіли, щоб я став на Дунаї, – я став там, хотіли, щоб я прийшов у Болгарію й скорив непокірних болгар, – я зробив і це…

– Але ж, княже, сталось і те, чого не хотіли імператори, – ти боровся не з болгарами, а кесарями, скоривши кесарів, пішов з болгарами на імператора…

– Так, Калокіре, я пішов тоді на імператора, бо ж він уже стояв у Болгарії.

– Це так, – розпачливо сказав Калокір. – І з Києва, і навіть Дунаю я міг повернутись до Константинополя як василік. А повертатись з Преслави мені було пізно, княже…

– Ти можеш повернутись до Херсонеса, до свого батька – протевона.

– А хіба Херсонес не імперія?! – з одчаєм крикнув Калокір.

Князь Святослав подивився на кощаву, високу постать Калокіра і відчув огиду до цієї людини. Зараз, вперше, мабуть, за весь той час, відколи він знав Калокіра, князь вірив йому так, як вірять убивці, що розповідає про свій злочин, як вірять татю, що говорить про свою кражбу.

Бо з чим порівняти зрадника, який у великому горі залишив свій народ і пішов на хліби до ворога свого народу, зрадив потім того, хто дав йому цей хліб, і рушив до ворога ворогів, думаючи про те, коли й як ще й його обдурити?! Нікчемний, гидкий Калокір, на цей раз він говорив правду – йому не було місця в Константинополі. Імператор Іоанн знайде його і в Херсоні, пізно вже йому повертатись і у Вірменію, до рідних колись людей! Така була доля зрадника Калокіра.

– Княже Святославе! – благально сказав Калокір. – Не жени хоч ти мене, адже я тебе не зрадив, був твоїм другом.

Другом?! Коли б Калокір знав, як вразило й обурило в цю хвилину князя Святослава це промовлене ним слово.

О, князь любив і поважав друзів так само, як ненавидів ворогів. Та хіба може бути другом йому зрадник?

– Не клади образи в своє серце, – ніби вгадав його думки Калокір, – я ще буду тобі дуже потрібний. Ти станеш на Дунаї й потім підеш на Русь, у майбутньому ти будеш ще часто говорити з імператорами. Якщо я не потрібен буду тобі як друг, буду свідком у вражді з ними.

Князь Святослав замислився. Він знає ціну василіку! Калокір уже не криється від нього, та й з чим може, здавалося б, критись спійманий зрадник. Він говорить правду – вигнати зрадника легко, може, краще залишити його на страх іншим?

– Гаразд! – промовив і посміхнувся князь. – Не криюсь, після всього, що сталось, василік імператора не може бути другом руського князя. Але син протевона може бути, як усі, і йти разом з воями. Іди, іди, Калокіре!

Того ж дня, вже увечері, Калокір смиренно зайшов до намету князя Уліба – помолитись Христу…

У Преславі князя Святослава зустрів кесар Борис. Помітно було, що він разом із боїлами своїми ждав київського князя. Борис зустрів Святослава далеко від города, на першому перевалі.

У Золотій палаті болгарських каганів, де зібрались усі боляри, визначні боїли, кметі, кесар Борис говорив:

– Я, з ласки твоєї, кесар, від боляр, боїлів і всіх, іже суть під моєю рукою, – чолом тобі б’ю, великий княже Святославе, і дякую за те, що заступився з воями своїми за скривджених болгар, а сам уклав з імператорами почесний мир…

– Не за себе я укладав мир, – сказав на це Святослав, – а також і за Болгарію, хочу, аби була любов між нами, дондеже сонце сяє. А якщо ця любов буде суща, нам не страшні й імператори.

– То невже ж імператор ромеїв посміє зламати мир з тобою? – щиро здивувався кесар Борис.

– Якби я стояв під стінами Константинополя, імператор Іоанн не зламав би миру, – відповів Святослав. – Я зробив, що міг, ми умовились з імператором, що він вийде з Болгарії і йде до Константинополя, я залишаю Планину, іду до Дунаю…

– Важкі літа починаються для Болгарії, – злякано промовив кесар Борис. – На заході в нас неспокійно – мусимо боротись із комітопулами Шишманами, тут – велика руїна, ти будеш далеко, аж на Дунаї, а потім підеш на Русь.

– Так, – сказав на це князь Святослав, – вої мої рвуться на Русь, хочуть там бути, я також хочу бути в Києві-городі. Але боюсь я за Болгарію, боюсь за людей її і тому стану на Дунаї. До того ж, осінь, кесарю, пізно вже рушати в море. А щоб було спокійно на Планині і в горах і щоб безпечно в Преславі, залишу я тут свій полк і воєводу…

– Воля твоя, – тихо сказав кесар Борис. – Знаю, як тобі важко, і не хотів би тебе утруждати, княже. Але коли так болієш за нас, залиш полк у Преславі. Хто ж буде тут твоїм воєводою?

– Воєводою буде Свенелд, перший мій муж.

– О, про воєводу Свенелда ми чули, – сказав кесар Борис. – За такого воєводу дяка тобі, княже.

Після розмови з князем кесар Борис дав на честь його обід. Тоді ожив палац болгарських каганів, засяяли вогні. Князь Святослав сидів поруч із кесарем і його жоною – василісою, ще далі, за багатьма столами, – боляри, боїли, кметі. Вони їли, пили, жваво розмовляли між собою.

А за завісами, як це робилось у Константинополі, стояв хор преславського собору, боляри зачинали:

– Многі літа великому князеві Русі…

І хор співав:

– Многі літа… Многі літа… Многі літа!..

Боїли кричали:

– Многі літа кесареві Борису…

І знову:

– Многі літа… Многі літа… Многі літа!..

Так у співах, славослов’ї і знову у співах проминула добра половина ночі…

Князь Святослав повертався з Преслави до свого стану, що стояв у горах, пізно. Ніч була темна, коні йшли сторожко, руки воїв лежали на мечах.

Десь далеко в горах була гроза. Відлуння грому не докочувалось сюди, до Преслави. Але час від часу низько над обрієм на південній, дуже темній, половині неба пробігала, як велетенська змія, сліпуча блискавка. І тоді коротку мить видно було все, як удень, – скелі, дерева, що повисали над безоднею, вузьку стежку, по якій їхали вершники, кожен камінчик і бадилину. Після цього дуже довго навкруг було темно-темнісінько, навіть звуки ставали глухішими, невиразними. Здавалось,