Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
— То… то як? Вся користь з вашої доповіді лише в штанах і чоботах? — спитав той чистосердечно і саме цим викликав у залі бурю сміху.
Пан Костецький довго дзвонив склянкою об графин, поки зал сяк-так заспокоївся.
— Ще є запитання?
— Є! — поквапно вигукнуло чиєсь міцне горло.
— Прьльошу наперед.
— Дякую красно. Можна й звідси… Ми люди скромні…
Ольга не хотіла повертати голови, щоб не зустрітись очима з Завадкою, тому так і не бачила, як виглядав той чоловік.
— Що вас цікавить, пане… той?
— Я хотів би знати, як то практично мала б виглядати ця мішанина нашої крові з німецькою? Чи німецьких жінок будуть привозити в Наше, чи… нашівських хлопців будуть товарняками відправляти в Німеччину?
Зал затрясся не так від оплесків, як від тупотіння ніг. Хто нестримно сміявся, а хто свистів у свисток. Здавалося, що порошнява мжичка, яка знялась у повітря, це не пилюка, а ефірне тіло, яке сформувалося внаслідок згущення людських голосів.
Кілька голосів до захрипу кричали «ганьба», «провокація», але вже годі було розібрати, на чию це йшло адресу й від кого.
Пан Костецький опинився на сцені.
Він руками, очима, плечима просив, молив спокою, але зал доти не вщух, доки не видихався, доки в тих, що плескали, не заболіли долоні, а в тих, що тупотіли, — ноги, в тих, що кричали, не захрипли голоси.
— Прьльошу панство, я вважаю… я ж прьльосив спокою! Я вважаю. Я не в силі всіх вас перьльекльичати — це прьльильодно! Я вважаю, що питання було поставлене з прьльовокаційною метою, і тому не вважаю доцільним, щоб пан Рьльоманик відповідав на нього!..
— Я жадаю відповіді на моє питання!
— Ви можете у крайньому випадку просити, а не жадати. Ви ж чуєте, що голова зборів позбавив у цій справі голосу мене так само, як і вас!..
— Я прошу слова! — гукнув Завадка мало що не над Ольжиним вухом.
В залі відразу притихли. Відчулося, що виступу Завадки чекає одна й друга сторона.
В Олі теж наростав неспокій. Суперечні почуття метались в ній. Вона прагнула провалу — і перемоги для Бронка.
Пан Костецький, напевно, теж уявляв собі, чого можна чекати від Завадки, бо, насупившись, неохоче буркнув:
— Для виступів слово пізніше…
— А в мене запитання!
За спиною Ольги заскрипіла лавка.
— Не трьльеба, не трьльеба, — замахав руками головуючий. — Питання можна й звідти. Чого сюди?
Бронко, що вже порівнявся з рядом, в якому сиділа Ольга, мовчки пробивався вперед, до сцени. По рухах Бронкової голови та спини Ольга здогадувалась, що місцями йому ставили рогатки з колін, а місцями мало що не на руках перекидали його на ряд вперед. Нарешті він, спітнілий, вийшов на сцену. Став, широко вперся ногами в підлогу, оглянув зал, а потім вже знайшов очима головуючого.
— Що вам неясно, пане Завадка?
У Костецького від обурення трусилася нижня щелепа, але він намагався до кінця зберегти об'єктивність головуючого, бодай про людське око.
Завадка посміхнувся вузькою, злою посмішечкою:
— Багато мені чого неясно, пане голово. Та й не дивуйтесь… Доповідь була вже надто високого штилю.
— Пане Завадка, ми постарьльаємося відповісти на ваші питання, якщо вам неясно щось. Тільки прьльошу вас без усяких там прьльовокаційних штучок. Доповідь наукова, серьльйозна.
— Навіть дуже, пане голово!
По залі весело загуло.
Завадка, випереджаючи функцію пана Костецького, схопив з стола склянку і подзвонив нею об графин.
Оскільки веселий гул підняли саме прихильники Завадки, то вони зразу ж і притихли.
— Я питаю… Мені цікаво, чого це ми, українці, маємо у всьому наслідувати німців, які, слухайте, протягом всієї нашої історії ніколи не доводились нашому народові ні сватом, ні братом чи хоч би, вибачте, кумом?.. Чого це ми взагалі маємо когось мавпувати? Поруч з нами від самої колиски живе наш найближчий брат і друг російський…
Зал, який у відносному причаєнні слухав Завадку, на слові «російський» вибухнув, начеб міна розірвалася.
Схвальні, гарячі оплески мішались з хуліганським свистом і тупотінням ніг, так само як і слово «славно» злітало у повітря з словом «ганьба». «Слава Росії!» — вигукнув хтось від усього серця, а йому у відповідь розляглося густим басом: «Ганьба агентам червоної Москви!»
— Якщо йому дадуть ще слово, то може дійти до бійки, — зауважив хтось недалеко Ольги тоном, з якого відчувалося, що він не мав би нічого проти такого видовища.
Завадка, обпершись на стіл, заклав ногу на ногу, ніби відпочиваючи. Ця легковажна поза трохи охолодила найбільш розгарячених. В залі скволу стихало. Завадка став у попередню позу.
— Чого ж ви такий рейвах підняли? Ощаджуйте свої сили, а то видихнетесь на дрібне, — а коли дійде, слухайте, до істотного, то чим будете горлати?
— Прьльошу питати! — закликав його до порядку вже розлючений пан Костецький.
— А що я роблю! — огризнувся Бронко. — Хіба я не питаю? Але я зараз… ще одне питання, пане голово. Я хотів запитати, тобто хотів би знати, хто дав право нещасному доповідачеві…
— Прьльошу без епітетів! — аж схопився Костецький.
— …паплюжити український народ і називати його стадом баранів, ідіотів…
— Ганьба! Ганьба йому! — вибухнуло кілька голосів водночас, але Завадка попросив рукою спокою, і в залі притихло.
— …і тому подібних дурнів, коли саме українці поруч з росіянами… та будьте ж тихо! — прикусив він губу. — Коли українці взяли збудували соціалістичну…
Останнє слово «державу» присутнім довелося вже додумати, бо в залі знявся такий шум, що заглушив дальші Бронкові слова. Люди посхоплювались з своїх місць. Хто з цікавості, а хто з наміром видертися з цього пекла. З різних кутів залу почали продиратись до виходу хлопці з палицями, тримаючи їх високо понад головами, як емблеми своєї корпорації.
— Вони будуть зараз битись… я боюсь! — вп'ялась Аврельця пальцями в Олину руку, мовби кігтями. — Ходім звідціль… Я боюсь…
Ольга повернулась, щоб податись до виходу, але дорога туди вже була відрізана. Біля головних дверей стояв гурт чоловіків з палицями, які нікого не випускали.
— Ви не маєте слова… я… позбавлю вас слова!.. Позбавлю! — пирскав слиною Костецький і горнув до грудей руки, начеб відібране слово було щось на зразок кошика з яблуками, що
