Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
— Без автобіографічних довідок! — вигукнув хтось із залу.
— Тс-с!
— Тихо там!
— Хай далі городить!
— Мовчати!!!
Романик статечно перечекав, поки зал зовсім заспокоїться.
— Отже, українці такі, які вони є на сьогоднішній день, це — заповідник матолків[174], півголовків, роззяв, роль яких в історії зводиться до служіння куди менш природно обдарованим, куди менш талановитим, зате спритнішим, не позбавленим рицарського духу, народам. Українці — це стадо історичних дурнів (зал обурено загув), яких хитріші сусіди віками обкрадають і в музиці, і в живопису, і в наукових відкриттях.
— Правду говорить, — вигукнув хтось, стримуючи сміх, — римляни в нас Овідія вкрали!
В залі зробилося весело. Хто не зрозумів дотепу, став упівголос допитуватись, хто це такий Овідій та як його римляни викрали у слов'ян. Романик не зразу опам'ятався.
— Врешті, — снував він далі, — українці, по суті, — політична проститутка, яка на протязі віків продавала себе кожному, хто давав більше.
— Но, но, гальмуйся на закрутах! — десь з галереї впала фраза, як каменюка.
— Не примазуйся до українців!
— Спокій! Спокій там! — зашуміло внизу.
— Дайте йому виригатись до решти!
— Мовчати!!!
— Найлагідніший епітет, що впав на адресу українців, — це дурні Івани, які біжать з відкритими обіймами до кожної простягнутої руки, не знаючи у своїй тупоумності, що друга рука того держить ніж за спиною.
— Крім того, українці як слов'янське плем'я з природи пасивні до найглибших основ своєї духовної структури. Історично відомо, що імпульс до державної творчості на слов'янському грунті давали чужі напливові елементи. Основу Русі поклали напівкочуючі завойовники варяги. Завдяки їм почалася уніфікація і організація держави, яка спиралась на князівські дружини. Козацька Україна виникла, теж дякуючи активним елементам, що напливали з Заходу через Польщу й Литву…
— Оселедці! Оселедці! — запищав хтось у залі підроблено тонким голоском.
Голова зборів, пан Костецький, який до цього часу намагався зберігати нейтралітет, звівся за столом:
— Прьльошу панства, то неможлива рьлыч! Як так далі піде, то я, прьльошу панства, буду змушений для порьльядку викликати…
— Поліцію! — підказав хтось з залу.
Зал зашумів.
— Певно, що так!
— Свій до свого! — вже зовсім глузливо.
— Слухайте, поліції не треба аж визивати, вона й так… слухайте, чекає лише сигналу!..
— Спокій! — вдарив пан Костецький долонею по столі. — Де ми знаходимося? Іде серьльозний доклад і рьльаптом — оселедці! Прьльошу панства, це вже перьльеходить всякі межі! Що за оселедці? Прьльи чому тут оселедці?
— А я зараз поясню, — озвався автор репліки.
Шамотня в залі не вщухла, хоч, здавалося, голоси й притихли. Кілька десятків людей заворушилося на своїх кріслах, шукаючи очима того, хто подав голос.
Ольга й собі повернула голову в його бік, але за спинами так і не могла побачити тамтого. Вчула тільки, як він голосно пояснював:
— Тут доповідач каже, що українці взяли все з Заходу. Це не зовсім історично вірно. Я хотів сказати, що, наприклад, оселедці і шаровари козаки запозичили від турків… Нє… нє… це факт. Я можу історично доказати.
Йому не довелося давати історичних довідок, бо в залі знявся такий веселий гармидер, що він, либонь, сам своїх слів не чув.
— А про українсько-російські взаємини… нічичирк, — десь недалеко від Ольги залунав той самий, що перед тим, знайомий голос.
— Так ото, брате, фабрикується історія! Чекай, послухаймо, якого він далі харамана гнутиме!
Романик, вкрай незадоволений, що його знову перебили, навмисне продовжував паузу. Нарешті почав перервану думку далі:
— Але ці елементи, отже, згодом деморалізувалися і денаціоналізувалися. Під впливом анархічного індивідуалізму українці, як і інші слов'яни, втрачають організаційно-творчі прикмети. Зразком всебічності духовних цінностей може служити сучасна культура Заходу, що виросла на грунті різнокровних сполук з перевагою германського елемента, що дає право нам говорити про її германський характер. Глядіть і завидуйте: германець пише критику чистого розуму і винаходить залізницю. Математик Ньютон — автор коментарія до євангелія св. Йоанна. Музикант Кромптон винаходить прядильну машину. Бісмарк — прекрасний знавець музики Бетховена. Гете — геніальний поет і великий хімік. Вашінгтон Ірвінг — дипломат і письменник.
— А Грибоєдов? — гукнув тут же хтось біля вікна. — Не письменник і не дипломат?
— А Франко? — включились інші голоси. — Не поет і не вчений? А Шевченко — не геніальний поет і художник?
— А Міцкевич? — питав чийсь жіночий голос. — Не геніальний поет і професор?
— Дайте йому спокій! — знову озвався знайомий Олі голос. — Та то ж все нікчемні слов'яни!
Цим разом Романик, очевидно, вирішив перечекати шум в залі з олімпійським спокоєм, але оскільки шум не стихав, то йому довелося продовжувати:
— Отже, історичні умовини закликають до життя новий тип українця. Це — тип володаря, героя, творця…
Ці високопарні слова так не гармоніювали з його миршавою постаттю, що Ольга аж очі заплющила, щоб не дивитись на нього.
— Наступає епоха українського Ренесансу, — продовжував Романик, — який мусить бути куди глибший, куди більш значний для історії, ніж італійський Ренесанс, ніж французька революція. Адже йдеться про створення нового типу української людини, яка, по суті, має бути людиною з прометеївськими поривами духу, з геркулесівським розумінням труднощів, постійно активна, повна життя — фаустівська людина.
Олі стало смішно.
«І Прометей, і Геркулес, і Фауст… Можна б вплести у цей вінок ще й Самсона, Спартака, нашого Кирила Кожум'яку, — і що з того? Романик однаково не перестане від цього скидатись на неопірене хиженя…»
— На шляху до здійснення цих історичних завдань нація мусить зміцнювати свої біофізичні сили та поширювати територію хоч би шляхом загарбництва чужих земель. Історію творять мужчини, а призначенням мужчини є війна і зненависть, бо хто не вміє ненавидіти, той не є мужчина. Українська ж нація поки що не дала справжнього мужчини в біогромадсько-суспільному розумінні цього слова. Щойно новий тип українця дасть здоровий початок справжньому мужчині…
— А… а… про рецепт на того нового українця можна довідатись? — спитав чийсь охриплий, видко, навмисне замаскований голос.
У залі знявся сміх, з якого виділявся розкотистий чоловічий голос. Він сміявся, начеб пив ковтками воду.
Почулись погрозливі вигуки, як можна здогадатись, однодумців доповідача.
Романик ображено замовк. Поза тим, ця примусова пауза знадобилась йому для того, щоб висякати носа та розчесати пальцями довге, рівне волосся, що весь час спадало йому на щоки і робило його вузьке неголене обличчя зовсім мавпоподібним.
Слово знову взяв пан Костецький:
— Панове! Панове! Прьльошу спокій, будемо прьльодовжувати!
