Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко
Чаргар іще раз у розпуці схопився за голову і змовк. Я подивилась на нього. Він плакав. Далебі, він плакав: я бачила, як кілька сльозинок покотилось йому по щоці. Тоді мені прокинулось почуття неможливої огиди — і я різко й чітко сказала:
— Сер Чаргаре. Що з вами?
Він стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Він так постояв хвилини дві. Але коли він повернувся, то я вже знову бачила колишнього неприступного художника.
— В житті все буває, — нарешті зовсім іншим тоном і холодно сказав він.
Я здивовано подивилась на нього. Мені прийшла мисль, шо Чаргар побачив, як він далеко забрів у розмовах зі мною, і поспішив замести сліди. Спеціально для цього й було розіграно жалкеньку мелодраму. Ця мисль здалася мені такою правдивою, що я на другий день навіть забула про цей епізод. «Ну, нє, — подумала я. — Тепер ти в моїх руках — і я примушу тебе сказати недоговорене».
…Ми вже знову стояли на узліссі. Сонце зайшло. Стояв темний ліс, і бігла темна дорога. На дорозі маячів наш фаетон. Скоро ми сіли в нього й повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, і розпрощались ми також мовчки. Пам’ятаю, я стиснула йому руку й трохи її придержала. Він здригнув, але я руки його все-таки не випустила. Тоді Чаргар мусів її вирвати. Я зареготала, він на це ніяк не реагував. Він просто повернувся і пішов од мене прискореним кроком.
VII
Колись на вулиці Делаклюза я зустріла сірооку журналістку. Вона попрохала в мене п’ять карбованців. Я дала. Вона сказала, що їде до своєї матері, що «живе на північному краю города». Вона хоче повезти їй подарунок. Я їй, звичайно, не повірила, бо знала, що вона просто їде до свого любовника — він, здається, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась, але потім зупинила мене біля вечірньої вітрини й тихо, на вухо, запропонувала поїхати з нею. Вони — її любовник і вона — хочуть улаштувати ніч п’янки й любовної оргії.
— Ну, Б’янко, поїдемо на п’янку, — зробила вона гру слів і всміхнулась.
Я сказала, що я, можливо, і поїхала б, коли б загубила свою невинність.
— Себто яку невинність? — здивовано спитала вона.
Я сказала й хотіла йти. Тоді журналістка схопила мене за руку й нахабно зареготала.
— Так ти ще… — і вона кинула непристойне слово. Потім затягла мене в куток підворіття і, майже захлинаючись, говорила мені: — Так ти не брешеш, що не знала мужчини?
Я побожилась і раптом відчула, як мене обхопило пожаром бажання. Тоді сіроока журналістка здавила мені руку вище ліктя й так сильно, що я мусіла її відштовхнути. Вона казала мені, що я красуня, що за моє тіло дадуть дві тисячі карбованців, що такі жінки живуть в Одесі й Москві, де багато буржуа з капіталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею — і я найду такий чудовий закуток, який мені й не снився.
Вона мені малювала напрочуд привабливі й цинічні картини. Але вона такими божевільними очима дивилась на мене, що я мусіла її ще раз одштовхнути.
— Ти не поїдеш зі мною? — нарешті в розпуці скрикнула вона.
— Не поїду!
Я сказала рішуче. Тоді вона замахнулась і хотіла вдарити мене в обличчя. Але я вчасно схопила її за руку й одвела вдар. Я її так міцно схопила, що вона мусіла стати на коліна. Я й сама не знала, що я така сильна жінка. Журналістка раптом заплакала. Тоді я поцілувала її в голову (пахло поганенькою пудрою) і посадила її в трамвай. Вона поїхала, а я пішла додому.
Додому я йшла переулками, не поспішаючи. Легенька тривога раз у раз примушувала мене здригатись. На площі Повстання я зупинилася біля шоколадного кіоска й купила плитку міньйону.
Я прийшла за півтори години й сіла за стіл. Пам’ятаю, до мого вікна підійшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидіти в альтанці. Мені не хотілось виходити з кімнати — і я сказала:
— Чи не холоднувато надворі?
— Що ви? — сказала товаришка.
Я не знала, що їй говорити, й мусіла вийти до альтанки. Ми сіли на стілець і почали розмовляти.
З півгодини ми перекидалися якимись незначними фразами, а потім між нами виникла така розмова:
— Ви вірите в судьбу? — спитала товаришка Уляна.
— Як би сказати вам… очевидно, не вірю.
— Знаєте, — сказала вона, — теоретично, коли так можна висловитись, я теж не вірю. Власне, я і не маю права вірити (вона, очевидно, натякала на приналежність свою до партії), але от на практиці якось інакше виходить.
— Чи не думаєте ви, — сказала я, — що ідеалістичні теорії мають рацію існувати?
Товаришка Уляна замахала руками.
— Що ви! Як може прийти мені така мисль, — перелякано сказала вона. — Я думаю тільки, що в світі завжди варіюються два світогляди. Але коли ідеалізм має багато недоговоренности, то я думаю, що й матеріалізм не без слабих боків.
— Іншими словами — вас не задовольняє ваша партія?
Товаришка Уляна знову замахала руками.
— Нічого подібного! Мені хочеться внести деякі ясності в свій світогляд. Я, знаєте, — казала вона далі, — раніш ніколи не задумувалась над цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать.
— Без причини нічого не буває, — резонерствувала я. — Очевидно, і в вашій тривозі єсть якась причина.
— От! — раптом підхопила товаришка Уляна. — Ви цілком справедливо кажете. Я, знаєте, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зі мною трапиться якесь нещастя.
Вона зробила не зовсім логічний висновок, але я на це не звернула уваги й стала її заспокоювати. Тоді вона відстоювала свою думку й ніяк не могла заспокоїтись.
— Саме якесь нещастя, — говорила товаришка Уляна. — Я ніколи не помиляюсь. Колись на фронті мені прийшла мисль, що вночі трапиться несподіванка. Я сказала, мені не повірили. Один комісар запропонував навіть викинути мене за пророцтво з партії… А вийшло все-таки по-моєму: наш штаб захопили, і тільки я вирвалась.
— Ну, це — випадок! — сказала я.
Тоді товаришка Уляна знову запротестувала, і я вже з нею не сперечалась. Я тільки
