Анна Київська - Режин Дефорж

— Пані, нам час іти звідси.

Анна, ледь усміхнувшись, узяла простягнену королеву руку.

Розділ одинадцятий

КОРОЛЕВА

У покоях архієпископату горів великий вогонь. Жінки скупали, напахтили й розчесали Анну, і вона трохи перекусила разом з Оленою та Іриною. Королева з досадою випровадила з кімнати придворних дам, бажаючи ці останні хвилини своєї непорочності провести наодинці із землячками.

Олена, тільки-но побачила короля, відчула глибоку відразу до його манірних рухів, писклявого голосу, тієї ніжності, з якою він ставився до слуг і зброєносців. Та особливо їй не сподобалося те, що він так мало цікавості виявляв до Анни, її любої дитини, — це просто виводило її з себе. Тож Олена намагалась поводитися так, щоб не виказати своїх думок і всупереч власній волі не розхвалювати чоловіка, який був королем.

Анна про все це здогадувалася, вона надто добре знала годувальницю, але давала, ніби вірить її похвалам. Одначе, коли Олена почала натяками пояснювати їй, як минає перша шлюбна ніч, Анна сердито урвала її:

— Не завдавай собі стільки клопоту, моя люба! Я знаю, що має статися. Я бачила, як мої брати звалювали служниць і стромляли їм свого прутня. Я бачила й чула, яку втіху вони тоді мали. І я з нетерпінням чекала цього дня. Якби я не була донькою київського князя й не боялася Бога, то вже давно тратила б непорочність.

— Слава Богу, ти цього не зробила!

Олена з полегкістю подивилася на Анну й похитала головою, а Ірина, зашарівшись, розсміялася.

— Іноді опиратися було дуже тяжко, — зітхнула Анна, згадавши Пилипа.

— Так, опиратися буває дуже тяжко, — зітхнула й годувальниця, яка вже давно повдовіла.

— Ох, це правда! — й собі зітхнула Ірина.

Ці зітхання викликали в усіх трьох такий регіт, що вони й не почули, як у двері хтось постукав.

Церемоніймейстерові довелося стукати тростинкою багато разів, поки в кімнаті почули цей стукіт. Нарешті вони обернулися. Позад них стояв король, архієпископ, єпископи й графи Франції. Три жінки збентежено почервоніли. Олена з Іриною заходилися бити поклони, а Анна з цікавістю розглядала чоловічий гурт. Її очі зустрілися з очима графа Валуа, чия висока постать вирізнялася серед решти. Він роздивлявся її так безсоромно, що Анні здалося, ніби її роздягли догола, і вона інстинктивно схрестила на грудях руки. Реймсьий архієпископ хибно зрозумів цей її жест і насилу стримався, щоб не всміхнутися. Тоді підійшов до неї.

— Ми прийшли, королево, благословити шлюбне ложе, щоб Бог змилостивився дати вам радість зачаття.

Анна відійшла вбік; вона була в самій сорочці з тонкого, майже прозорого полотна, обтягненій на талії широким золотавим поясом, інкрустованим барвистими самоцвітами. Довгі руді коси хвилями спадали вниз, немов дві золоті змії. Яка ж гарна ця королева, що прийшла сюди з холодної степової країни! Король ступив до неї і взяв її за руку. Вони вклякли перед прелатом навпроти ліжка, застеленого тонкими простирадлами. Гі Шатільйонський проказав:

— Господи, зглянься над цим чоловіком і цією жінкою, яких ми поєднали узами шлюбу. Хай вони стануть єдиною плоттю і хай, кохаючись, увічнять рід рабів Твоїх. Амінь.

Батьківським жестом він поблагословив їх і ложе, в яке вони мали лягти, аби повторилося те, для чого Бог їх створив: розмножилися задля Його ще більшої лави.

Духівництво, графи, Олена та її донька вийшли.

Анна з Генріхом залишилися вдвох.

Серце в дівчини забилося швидше. Ось і настала мить, якої вона так чекала і так боялася, мить, коли чоловік зробить із неї жінку. В голові в неї безладно перебігали спогади: дівчата, за якими женуться хлопці в новгородських та київських лісах; потай підслухані розповіді; оргії її братів та батькових дружинників; сороміцькі казки годувальниць; зітхання зґвалтованих жінок; бурчання чоловіків, що товкли білі опасисті тіла; покусані перса, розставлені ноги, настовбурчені прутні, широкі, вкриті рубцями груди, розкуйовджені чуби, розплетені коси…

Анна подивилася на короля, що великими ковтками пив із золотого кухля мед. У нього обличчя не було таким спраглим, яким буває в інших чоловіків, що їх мучить жага кохання: король радше здавався похмурим і тоскним. Випорожнивши ще один кухоль, він нарешті перевів погляд на неї. Справді, вона таки гарненька; недаремно ж графи і єпископи привітали його з вдалим вибором, а Рауль де Крепі навіть набрався зухвальства і заявив, що коли б вона не сподобалася королеві, то він залюбки замінив би його! Це фривольне зауваження викликало сміх у графів і усмішку в єпископів. Одначе якби все залежало тільки від короля, то він охоче надав би змогу цьому бабієві Раулю позбавити королеву невинності. Але йому, Генріхові, треба забезпечити продовження свого роду; король, який почував до жінок тільки відразу, добре це усвідомлював. Задля спадкоємця Французького королівства, яке Генріхові заповіли предки, він мусив лягти в ліжко з цією жінкою і зробити їй сина. Бо якщо він не народить сина, то графи, його брат Ед, Байстрюк Нормандський і імператор Германії знов заведуть суперечку з приводу такої великої втрати його підданих, які вже стільки років страждають через нескінченні війни, переходять від одного володаря до іншого, зазнають страшних злиднів і дістають перепочинок тільки після смерті.

Нарешті Генріх підійшов до Анни й узяв її за руки.

— Ходім, моя королево.

Він розстебнув на ній золотавий пояс, тоді розв’язав зав'язки, що притримували довгу сорочку, і вона м’яко впала додолу. Анна не намагалася ховати свого оголеного тіла, дозволила королю відвести себе до ліжка й покірно лягла. Король зміряв поглядом усю її наготу, мимоволі зворушившись, коли побачив унизу її живота темно-золотистий трикутник, і здивувався, відчувши, що його прутень настовбурчився перед грішним тілом незайманої дівчини. Він розв’язав свою пурпурову накидку й скинув сорочку. Голий, у чому мати народила, Генріх ліг на це розслаблене тіло й ураз грубо взяв його. Від болючого розриву Анна скрикнула і спробувала відштовхнути короля. Але той, налігши всім тілом, уганявся в неї ще глибше і заходився товкти її так завзято, що аж сам здивувався. Він товк доти, доки почав скрикувати від утіхи, виливаючи сім’я, а Анна, заплутавшись у власних косах, задихалася й стогнала від болю.

Задоволений тим, що добре виконав обов’язок перед своїм родом, король підвівсь і радісно засміявся, побачивши закривавлені стегна дружини.

— Люба моя, ми з вами зробили добру роботу і з Божою ласкою дамо спадкоємця нашій короні.

Анна не розуміла, що він казав, і не звертала на нього уваги; вона відчувала біль, і їй хотілося тільки одного: