Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко

Мати Олени перевіряла вміст їхнього холодильника, нещадно критикуючи зятя і доньку за марнотратство, невміння господарювати і правильно розподіляти сімейний бюджет. Вона прибирала у них в домі, намагалася готувати їсти, чим доводила Ореста до шалу, бо готувала несмачні, зате дуже дешеві страви і вважала, що тільки так і повинно бути. Теща власноручно підбирала Орестові одяг і навіть плела шкарпетки і безрукавки. На щастя, його невибагливість щодо одягу дозволяла хоча б тут уникнути конфліктів. Але найгіршим було те, що вона вимагала від доньки детальних звітів і про їхнє інтимне життя, а потім провадила з Орестом відверті розмови про те, що він заходить надто далеко і вимагає від своєї дружини недостойних порядної жінки речей.

Раніше, поки живий був Лесь Петрович, дружина рідко висловлювала свою прихильність щодо його теорії поділу сфер життя на чоловічу і жіночу. Тобто вона не заперечувала її, але і не пропагувала, просто мовчки погоджувалася на більшість із вимог і так само мовчки, але категорично відкидала ті з них, які її не влаштовували. Тепер, після смерті чоловіка, вона стала набагато частіше цитувати його, проповідувати його теорії, іноді, як здавалося Оресту, видозмінюючи їх до цілковито ґротескних форм.

Мати Олени погоджувалася зі своїм покійним чоловіком щодо богоугодності офісної праці для голови сім’ї. Вона мало не при кожній зустрічі дорікала Орестові за те, що він занедбує свої чоловічі обов’язки і натомість «пхається до нечоловічого», а це, як наголошувала вона, не вгодно Богу. Після смерті чоловіка мати Олени стала дуже ревною вірянкою і почала активно відвідувати зібрання якоїсь не дуже окресленої конфесійно парафії, яку заснував колишній співробітник Леся Петровича. Він обладнав імпровізовану церкву просто в підвалі свого будинку і щосуботи влаштовував там підпільні богослужіння.

Вірян цієї парафії зобов’язували дуже суворі і подекуди досить незвичні правила. Наприклад, очисна церемонія перед богослужінням. Біля входу до каплички стояла пластмасова миска з водою, і кожен, хто прийшов, повинен був умитися у цій мисці й витерти обличчя і руки спільним рушником. Потім цей рушник вивішувався на ікону, і при виході з богослужіння його слід було поцілувати. Биття поклонів під час молитов зобов’язувало вірян цілувати землю, на якій спеціально для цього були пригвинчені іконки з порядковими номерами, біля яких мали розташовуватися віряни. Тринадцятого, третього і сьомого номера між ними чомусь не було.

Причащалися тутешні парафіяни настояною на травах самогонкою, яку закусували шматочком домашнього сала і занюхували скоринкою. Раз на місяць кожному з парафіян слід було вивчити напам’ять одну з промов священика і потім виголосити її перед громадою. За кожну помилку чи неточність була визначена покута, найчастіше це була якась побутова робота у господарстві священика.

Жінки допускалися на богослужіння лише в одязі червоного кольору, на голові вони повинні були мати хустки, які закривали не лише волосся, а й обличчя, і зав’язувалися вузлом під носом. Хустки обов’язково мали бути оторочені люрексом. Взимку до спільних ритуалів додавалося ще й відгортання снігу перед будинком священика, яке здійснювалося кілька разів на день, для цього влаштовувалося чергування вірян. На Водохрестя священик заохочував усіх бажаючих стрибати в ополонку і показував особистий приклад. Мама Олени в ополонку не стрибала, але всіх інших ритуалів дотримувалася дуже ретельно.

Двічі на рік уся парафія їздила до віддаленого на кількасот кілометрів хутора, де мешкав брат священика, і допомагала його родині садити і копати бульбу. Саме такий різновид прощі вважався священиком найбільш ефективним. Початок і кінець кожного з рядків благословляли спільною молитвою, через що суттєво сповільнювався ритм роботи, адже ті, хто швидше закінчував рядок, змушені були дочекатися решту. Найповільніше працював, як правило, сам священик, тож його чекали найдовше. Допомагати одне одному серед вірян прийнято не було.

Підпільна церква з кожним роком займала у житті матері Олени все важливіше місце. Почастішали і богослужіння, спершу вони відбувалися лише по суботах, потім ще і по п’ятницях, а згодом стали щоденними, і щодня при вході на службу продавали квитки замість того, щоб збирати гроші на традиційну тацю. Кілька разів їй вдалося затягнути з собою на службу доньку, тож вона поставила собі за мету долучити до парафії і її, і зятя. Аби уникати конфліктів, Олена іноді ходила з матір’ю на суботні відправи, але Орест категорично відмовився. Теща спершу реагувала лише стриманими критичними зауваженнями, потім зауваження стали наполегливішими. Далі з’явилася нова теорія про богоугодність і чоловічість ходіння до церкви разом із родиною дружини. Потім теща почала приходити до них щоразу в тій самій, зав’язаній попід носом хустині з люрексом, яку не знімала навіть на ніч і прати яку священик дозволив лише раз на рік. Хустина була синтетичною і доволі сильно смерділа задавненим потом. Теща зупинялася на порозі їхнього будинку і відмовлялася заходити далі, поки їй не принесуть миску з водою для здійснення церемонії очищення. Ореста дратувала ця її манера, а особливо сильно його дратувало це взимку, коли під час ходіння туди-сюди з мисками вихолоджувалася вся хата, бо зачинити за собою двері теща теж відмовлялася. Одного разу, коли Олени не було вдома, теща прийшла до них і попросила Ореста поміняти принесену їй для церемонії воду, бо та, мовляв, недостатньо чиста. Тут Орест не витримав, вхопив матір Олени на руки і просто в пальті та чоботах посадив у холодну ванну набраної про запас води. Після того вони більше не розмовляли, хоча теща і далі продовжувала відвідувати доньку, коли зятя не було вдома.

Канарок для всіх постачав інвалід з другого поверху. У своєму попередньому, неінвалідному житті він ремонтував взуття, тож досі тримав удома швейну машину і сусіди зверталися до нього за дрібним ремонтом. Його масивна постать із заправленою у холошу єдиного чобота штаниною здавалася Ірині пластиліновою через м’які невиразні кшталти заплилого тлущем тіла. Це враження посилювало гладенько виголене обличчя борошнисто-білого кольору. Довкола лисини у нього стирчало кілька неохайних і вічно масних сивих волосин. Вони з дружиною жили в однокімнатній квартирі. Дружина організовувала продаж шнурівок, які її чоловік виготовляв у вільний від дрібного ремонту час. Шнурівки й металеві кутики, які полегшували шнурування, дружина приносила з фабрики, розташованої на іншому кінці міста, а через кілька днів, коли її чоловік прибивав кутики до шнурівок, відносила усе назад.

У їхньому невеличкому помешканні стояло шість кліток, щільно напханих канарками. Їх вони теж продавали. І всі сусідські діти мріяли мати і в себе вдома клітку з канаркою. Одноногий сусід вічно визирав зі свого вікна на другому