Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Не йди! Терміни мене й так тиснуть.
Щось нове повіяло в повітрі. Дон на ім’я Папа Ло їде з перегонів додому на таксі, проїжджає через дамбу. Вікна таксі опущені. Хтось кидає жарт, і солонуватий морський вітер підхоплює гучний глибокий сміх дона. Дорога не петляє, а лише робить плавний поворот на міст, який підіймається, а потім спускається до трьох поліційних автомобілів, що блокують дорогу. Ще до того, як водій зупиняється, він знає, що вони знають, хто він. Вони знають, що він знає, що вони знають, ще до того як вигукують про «вибіркову перевірку на доро’ах». Ще до того, як таксі зупиняється, він знає, що там, позаду, підбираються ще машини. Полісмен номер один каже: «Спиніть авто і ви’одьте з руки вгору! Руха’теся вліво аж поки не встанете біля чагарнику збоку дороги». Полісмен номер два знаходить у таксі «тридцять ’осьмий калібр». Полісмени номер З, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 і 16 стріляють. Хтось потім скаже, що випущено сорок чотири кулі, хтось, що їх було п’ятдесят шість — рівно за числом гільз, знайдених на Гоуп-роуді, 56, того грудневого вечора тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року.
Ти граєш у футбол у Парижі, на зеленому полі під Ейфелевою вежею. Граєш просто так, тільки б грати. З білими хлопчиками, що відчувають шанобливий трепет перед зіркою, та чоловіком із французької національної збірної. Твій персонал навіть після довгих років гастролювання все ще не звик до міст, які ніколи не сплять. Уже за полудень, та вони досі мляві. Французи грають не так, як британці: отой, з їхньої збірної, грає так хвацько, наче він на полі — один. Зате хлопчики рухаються, як злагоджена команда, хоча до цього між собою не зустрічалися. Один з них грає не надто вправно; він робить незграбний рух — і всією своєю вагою наступає тобі на правий великий палець, зриваючи з нього ніготь.
Щось нове повіяло в повітрі. Чоловік, який убив мене, платить «Венг-Ґенгу» шістдесят доларів на день, щоб вони влаштували стрілянину на двох з Восьми Провулків. Двох найближчих до моря. Провулки з поржавілими цинковими парканами і застояними калюжами смердючої води. Банда протягом дня наїжджає кілька разів з нерівними інтервалами і поливає вогнем навмання з усіх волин. Потік куль. Ціла злива, град.
Ти в Лондоні. «Цей палець на нозі треба ампутувати, ампутувати негайно», — каже лікар, не дивлячись тобі в очі. Набити взуття тканиною, ватою, штукатуркою — і нікому ні гу-гу. Приміщення пахне антисептиком, який сиплють на гнояку, щоб не смерділа. І залізом, наче хтось у сусідній палаті лудить сталеві горщики. Але раста й забитий палець вважає Божою карою, то що вже казати про ампутований? Ти в Маямі. Лікар вирізає шматочок і пересаджує тканину з лівої ноги. «Все успішно», — запевняє він, хоча й іншими словами (запам’ятати їх тобі не вдається). Проте він каже, що рак зник, що його більше немає. Та одного пізнього вечора, тупаючи після сцени вулицями Вавилону, ти відчуваєш, що твій правий черевик майже вщерть наповнений кров’ю.
Щось нове повіяло в повітрі. Член парламенту від ННП Тоні Мак-Ферсон разом зі своїм охоронцем потрапляє в Оґест-тауні в засідку. Бандити з пагорбів, об’єднавшись із Копенгагеном і нападаючи з двох боків, відкривають вогонь. Тоні й охоронець стріляють у відповідь. Вм’ятини від куль покривають корпус автомобіля, павутинки від тріщин розбігаються по склу, але пробити броню кулі не можуть. Вогонь січе нещадно, але стрільці далеко, за парканом і кущами, відгороджені від проїжджої частини колючим дротом. А далі — сирени, поліція і безумний тупіт ніг: відступ такий же стрімкий, як і напад. Автівки, поспішаючи виїхати на шосе, шалено крутять колесами по гравію. Виття сирен, поліція все ближче, все голосніше, майже поруч. Хух, пронесло... Тоні Мак-Ферсон першим відчиняє дверцята і виходить; на його обличчі розповзається полегшена посмішка, в якій і за чотири сотні кроків можна розгледіти переможність. Три постріли — і третя куля пронизує шию збоку, зриваючи спинний мозок і вбиваючи все, що знизу, раніше, ніж сам мозок усвідомлює, що мертвий.
Ти в Нью-Йорку. Двадцять перше вересня. Всі знають, що ти завжди піднімаєшся першим, а лягаєш останнім, особливо коли працюєш у студії. Ніхто не помічає, що цього розпорядку вже рік як нема. Ти прокидаєшся в жару; матрац від твоєї шкіри ввібрав пару фунтів води, дарма що десь поблизу чутно гудіння кондиціонера. Варто тобі лише подумати про біль десь справа в голові, як він уже тут. Тепер ти міркуєш, чи був цей біль просто відстороненою думкою до тієї миті, як ти про нього згадав. Чи, може, біль у тобі так довго, що став невидимою частиною тіла, кротом, що забрався в тебе через пальці ніг. Чи, може, ти якимось словом, як сказали б баби з пагорбів, сам себе зурочив. Ти не знаєш, що сьогодні — двадцять перше вересня, у тебе немає пам’яті про позавчорашній другий концерт, нема й гадки про те, де ти і з ким: ти знаєш лише те, що довкола тебе — Нью-Йорк.
Щось нове повіяло в повітрі. Ісильда каже Кристоферу: «Доїдай усе; чи ти гадаєш, куряча спинка дешева?» Її хлопчик наспіх ковтає три шматки за раз і стрімголов мчить до дверей. На ходу він хапає з тумбочки вінілову платівку, — свіжу, щойно випущену. «Не забувай, що тобі завтра на роботу», — нагадує Ісильда, а сама усміхається, проводжаючи його поглядом до дверей. Хлопці на Ґолд-стриті, ча-ча-ча, зодягнені як картинки — габардинові штани, поліестерові сорочки; сексуальні дівчата в щільно обтислих джинсах, гарячі з голови до п’ят. З динаміків звучить «Тамлінс», а після нього — новісінький-свіжісінький «Мічиган і Смайлі»[394]. Але все це тьмяніє в порівнянні з тим, що приніс із собою Кристофер. А приніс він ще новіший і свіжіший «Блек Угуру»[395], який тут усіх просто порве. Дівчата танцюють з хлопцями впритул, парочки виснуть одне на одному, а бас із динаміків піддає в груди. Але хто заніс на вечірку петарди? І не петарди навіть — це якийсь чи то дощ, то чи град, лупить по цинку: ту-ту-ту. «Дарма, не намокнемо!» — голосно каже Жаклін, і тут дві кулі пробивають їй праву грудь. Її крик розривається прямо посеред юрби танцювальників. Вона озирається: з боку моря наближаються згорблені тіні, з автоматних дул урізнобіч б’ють переривчасті вогняні спалахи. Від кулі
