Джерело - Айн Ренд

та словами. Самі лише слова. Тобі не сподобалося те, що я сказала про Вінсента Ноултона. Але тобі сподобалося, коли я сказала те саме, але загорнула його в порядні банальності. Ти не хотів, щоб я вірила. Ти лише хотів, щоб я переконала тебе, що повірила. Моя справжня душа, Пітере? Вона справжня, лише коли незалежна — ти це зрозумів, правда? Вона справжня, коли вибирає завіси й десерти — твоя правда — завіси, десерти, релігії, Пітере, і форми будинків. Але ти цього ніколи не хотів. Тобі потрібно дзеркало. Люди хочуть, щоб навколо них були лише дзеркала. Щоб віддзеркалюватися і віддзеркалювати. Ти знаєш, це наче безсенсовна безкінечність у двох дзеркалах, повішених одне навпроти одного у вузькому коридорі. Зазвичай у готелях найвульгарнішого штибу. Віддзеркалення віддзеркалень і відлуння відлунь. Немає початку і немає кінця. Немає центру і немає мети. Я дала тобі те, що ти хотів. Я стала такою, як ти, як твої друзі, як більшість людей — тільки без оздоб. Я не ходжу, фонтануючи книжковими оглядами, щоб приховати порожнечу власних думок — я сказала: у мене немає думки. Я не позичала проектів, щоб приховати власне творче безсилля — я нічого не створювала. Я не казала, що рівність — це шляхетна мета, а єдність — це головна ціль людства, я лише погоджувалася з усіма. Ти називаєш це смертю, Пітере? Цей ґатунок смерті — стосується тебе і всіх навколо нас. Але ти — ти цього не робив. Людям зручно з тобою, ти їм подобаєшся, вони радіють із твоєї присутності. Ти рятуєш їх від неминучої смерті. Тому що ти взяв цю роль на себе.

Він нічого не сказав. Вона відійшла від нього і знову сіла, очікуючи.

Він підвівся, зробив кілька кроків до неї і протяжно мовив:

— Домінік…

Він закляк перед нею, обхопив руками її ноги і притулився до них чолом.

— Домінік, це неправда, що я ніколи тебе не кохав. Я кохаю тебе, завжди кохав, це не для того, щоб… показати іншим — це не було так… я кохав тебе. Було лише двоє — ти і один чоловік. Ви завжди змушували мене відчувати те саме — не зовсім страх, а наче стіну, глуху стіну, на яку треба дертися — наче за командою — кудись вгору. Це відчуття посилювалося. Я завжди ненавидів цього чоловіка, але тебе… я хотів тебе завжди — ось чому я одружився з тобою, хоча знав, що ти мене зневажаєш. Тому пробач мені за цей шлюб — ти не повинна мститися за нього в такий спосіб, лише не так, Домінік. Домінік, я не можу боротися. Я…

— Хто цей чоловік, якого ти ненавидів, Пітере?

— Це не має значення.

— Хто він?

— Ніхто.

— Скажи.

— Говард Рорк.

Вона довго мовчала. Потім поклала руку йому на голову. Цей жест нагадував ніжність.

— Я ніколи не хотіла мститися тобі, — мовила вона лагідно.

— Тоді чому?

— Я вийшла за тебе заміж із власних причин. Я діяла так, як вимагає від людини світ. Тільки я не можу нічого робити наполовину. Ті, хто можуть, мають десь всередині тріщину. Більшість людей мають багато тріщин. Вони брешуть собі, щоб не знати цього. Я ніколи собі не брехала. Тому мала робити те, що роблять усі — тільки послідовно і повністю. Імовірно, я тебе знищила. Якби мені не було байдуже, я сказала б, що мені шкода. Я не мала це за мету.

— Домінік, я кохаю тебе. Але боюся, бо ти щось змінила в мені, відколи ми одружилися, відколи ти сказала: «Так». Навіть якщо я втрачу тебе тепер, то не зможу стати тим, ким був — ти забрала щось, що в мене було.

— Ні, я забрала те, чого в тебе ніколи не було. Запевняю тебе, це навіть гірше.

— Що?

— Кажуть, що найгірше, що можна заподіяти людині — це вбити в ній самоповагу. Але це неправда. Самоповага — це щось таке, чого не можна вбити. Найгірше — це вбити в людині претензію на самоповагу.

— Домінік, я… не хочу говорити.

Вона подивилася на його обличчя в неї на колінах; він побачив у її очах жаль, і на мить зрозумів, яка страшна річ — справжній жаль, але не затримав у собі цього знання, бо зачинив двері своєї свідомості перед словами, якими міг би його зберегти.

Вона нахилилася і поцілувала його в чоло. Це був перший поцілунок, що вона йому подарувала.

— Я не хочу, щоб ти страждав, Пітере, — лагідно сказала вона. — Саме це зараз — справжнє, це — я і мої слова. Я не хочу, щоб ти страждав, більше я нічого не можу відчувати, але це я відчуваю глибоко.

Він притиснув свої вуста до її руки.

Коли підвів голову, вона якусь мить дивилася на нього так, наче він був її чоловіком, а потім сказала:

— Пітере, якби ти міг бути таким, який ти зараз…

— Я кохаю тебе, — сказав він.

Вони довго сиділи мовчки. У цій тиші вже не було напруги.

Задзеленчав телефон.

Мить зруйнував не дзвінок, а та радість, з якою Кітінґ схопився на ноги і побіг відповідати. Вона почула його голос крізь відчинені двері — голос, непристойний у своїй полегкості.

— Алло?.. О, привіт, Еллсворте!.. Ні, анітрохи… Вільний, як пташка… Звісно, приходь, приходь просто зараз!.. Бувай!

— Це Еллсворт, — сказав він, повертаючись до вітальні. У його голосі лунали радість і натяк на зухвальство. — Він хоче заскочити.

Вона не відповіла.

Він почав метушитися, спорожняючи попільнички, в яких був лише сірник або один недопалок, зібрав газети, підкинув у вогонь поліно, що було непотрібне, засвітив більше ламп. Він насвистував мелодію з екранної оперетки.

Почувши дзвінок, Кітінґ побіг відчиняти двері.

— Як мило, — сказав Тухі, увійшовши. — Вогонь і ви вдвох. Привіт, Домінік. Сподіваюсь, я не завадив.

— Привіт, Еллсворте, — відповіла вона.

— Ти ніколи не заважаєш, — сказав Кітінґ. — Не можу висловити, який я радий тебе бачити. — Він підштовхнув до каміна стілець. — Сідай отут, Еллсворте. Що питимеш? Знаєш, коли я почув твій голос по телефону… добре, мені захотілося стрибати і скавчати, наче пес.

— Одначе не махай хвостом, — сказав Тухі. — Ні, я не питиму, дякую. Як справи, Домінік?

— Так само, як і рік тому, — відповіла вона.

— Але не так, як два роки тому?

— Ні.

— А що було два роки тому? — ліниво запитав Кітінґ.

— Ви не були одружені, — відповів Тухі. — Доісторичний період. Дозвольте пригадати — що тоді відбувалося? Гадаю, тоді постав храм Стоддарда.

— А,