Джерело - Айн Ренд

— Тобі хочеться бачити дерева, сад і землю навколо?

— О, це маячня. Звідки я візьму час на це? Дерево — це лише дерево. Якщо ти бачив на екрані весняний ліс, ти бачив усе.

— Ти хотів би попрацювати в саду? Люди кажуть, що це приємно — копирсатися в землі.

— Боже милосердний, ні! Яка, на твою думку, в нас буде земля? Ми можемо дозволити собі садівника, і пристойного — щоб усі сусіди захоплювалися нашою ділянкою.

— Ти хотів би зайнятися спортом?

— Так, хотів би.

— Яким?

— Думаю, це має бути гольф. Знаєш, належати до заміського клубу, де тебе вважають одним із найшанованіших людей в околиці, значно краще, ніж поїздки на вікенд. І ти зустрічаєш різних людей. Вищого класу. І зв'язки, що з'являються… — він похопився і сердито додав: — А ще я їздив би верхи.

— Мені подобається їздити верхи. А тобі?

— У мене ніколи не було на це часу. До того ж під час їзди всередині все немилосердно труситься. Але що в біса думає про себе Ґордон Прескотт? Що він єдиний верхівець на землі, й тому наліпив свої фото в костюмі для верхової їзди просто в приймальні?

— Думаю, ти захочеш якогось усамітнення?

— Я не вірю балачкам про безлюдні острови. Як на мене, будинок має стояти неподалік головної дороги, щоб люди змогли показати на нього, розумієш, на нерухомість Кітінґа. Хто такий до дідька той Клод Штенґель, щоб мати заміський будинок, коли я живу в орендованій квартирі? Він почав приблизно у той же час, що і я, й поглянь, де опинився він, а де я, добре, якщо дві з половиною людини чули про нього, то чому він повинен жити у Вестчестері й…

Він затнувся. Вона спокійно дивилася на нього.

— О, чорт забирай, — закричав він. — Якщо не хочеш переїжджати за місто, чому просто так і не скажеш?

— Я дуже хочу всього, чого хочеш ти, Пітере. Підтримувати будь-яку ідею, що в тебе виникне.

Він тривалий час мовчав.

— Що ми робитимемо завтра? — запитав він, не витримавши.

Вона підвелася, підійшла до столу і взяла календар.

— Завтра до нас прийдуть вечеряти Палмери.

— О Боже, — застогнав він. — Вони такі нестерпні зануди. Чому ми повинні їх запрошувати?

Вона стояла, тримаючи кінчиками пальців календар, наче це була фотографія, та її власна постать розпливалася на його тлі.

— Ми повинні запросити Палмерів, — сказала вона, — щоб отримати замовлення на будівництво їхнього нового магазину. Ми повинні отримати це замовлення, щоб розважати Еддінґтонів на вечері в суботу. Еддінґтони не мають для нас замовлень, але їхні прізвища є в «Світському альманасі». Із Палмерами тобі нудно, а Еддінґтони гнуть кирпу від тебе. Але ти повинен лестити людям, яких зневажаєш, щоб справити враження на людей, які зневажають тебе.

— Чому ти кажеш таке?

— Ти хочеш поглянути на цей календар, Пітере?

— Усі так роблять. Заради цього всі й живуть.

— Так, Пітере. Майже всі.

— Якщо ти не схвалюєш цього, то чому так і не скажеш?

— А хіба я казала, що не схвалюю?

Він замислився.

— Ні, — визнав він, — не казала… Але дала зрозуміти.

— Ти волієш, щоб я висловилася докладніше — як я зробила це, розповідаючи про Вінсента Ноултона?

— Я хотів би… — І він вигукнув: — Я хотів би, щоб ти, чорт забирай, бодай раз висловила свою думку!

Вона перепитала так само монотонно:

— Чию думку, Пітере? Ґордона Прескотта? Ролстона Голкомба? Еллсворта Тухі?

Він обернувся до неї, опершись на бильце крісла, ледь піднявшись, раптово напружившись. Те, що було між ними, почало набувати форми. Він відчув, що в нього з'являються слова, які дадуть цьому назву.

— Домінік, — сказав він лагідно і виважено, — ось воно. Зараз я знаю. Я знаю, що відбувається.

— А щось відбувається?

— Зажди. Це страшенно важливо. Домінік, ти жодного, жодного разу не сказала, що думаєш. Ні про що. Ти ніколи не висловила бажання. Жодного.

— А що в цьому поганого?

— Але ж це… це наче смерть. Ти несправжня. Саме лише тіло. Послухай, Домінік, ти не розумієш, я спробую пояснити. Ти розумієш, що таке смерть? Коли тіло більше не може рухатися, коло воно не має… не має волі, не має сенсу. Ти розумієш? Нічого. Абсолютне ніщо. Так, твоє тіло рухається — але це все. Усе інше, твоя сутність, твоя… О, зрозумій мене правильно, я не кажу про релігію, але для цього немає іншого слова, тому я скажу так: твоєї душі… твоєї душі не існує. Немає волі, немає сенсу. Немає більше тебе справжньої.

— А яка я справжня? — запитала вона. Уперше вона здавалася уважною, не зацікавленою, але принаймні уважною.

— А що таке справжність? — продовжив заохочений Пітер. — Не лише тіло. Це… це душа.

— А що таке душа?

— Це ти. Те, що всередині тебе.

— Те, що думає, оцінює і вирішує?

— Так! Так, саме так. І те, що відчуває. А ти… ти відмовилася від неї.

— Отже, є дві речі, від яких не можна відмовитися: думки і бажання?

— Так! О, ти зрозуміла! Ти розумієш, що ти наче труп для всіх навколо. Щось штибу рухомої смерті. Це гірше будь-якого злочину. Це…

— Заперечення?

— Так. Просто сліпе заперечення. Ти не тут. Тебе ніколи тут не було. Якби ти сказала, що завіси у цій кімнаті огидні, якби ти їх розірвала і повісила ті, що тобі подобаються, — щось у тобі стало би справжнім, тут, у цій кімнаті. Але ти жодного разу так не вчинила. Ти ніколи не казала кухарю, який десерт хотіла б на вечерю. Ти не тут, Домінік. Ти не жива. Де твоє «я»?

— А де твоє, Пітере? — спокійно запитала вона.

Він застиг, широко розплющивши очі. Вона знала, що його думки цієї миті були чисті й безпосередні, наче зорове сприйняття, що процес мислення був процесом перегляду низки минулих років.

— Це неправда, — нарешті глухо сказав він. — Це неправда.

— Що неправда?

— Те, що ти сказала.

— Я нічого не сказала. Я лише запитала в тебе.

Його очі благали її говорити, заперечувати. Вона підвелася, стала перед ним, і пружна виструнченість її тіла свідчила про життя, життя, яке він пропустив і про яке благав із виразною ознакою мети, але мети судити.

— Ти починаєш розуміти, Пітере? Я повинна пояснити тобі краще. Ти ніколи не хотів, щоб я була справжньою. Ти ніколи не хотів нікого справжнього. Але ти не хотів і показувати цього. Ти хотів, щоб я грала свою роль і допомагала тобі грати твою — чудову, складну роль, із завитками, оздобами