Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей

— A rivederla[98]

Я віддав честь і вийшов. Коли козиряєш іноземцям по-італійському, мимоволі ніяковієш. Певне, італійський спосіб віддавати честь придумано не для експорту.

Того дня було гаряче. Зранку я поїхав угору по річці оглянути передмостову позицію біля Плави. Саме звідти мав розпочатися наступ. Торік годі було й думати просунутись перед тим берегом, бо від перевалу до понтонного мосту вела лише одна дорога, що десь на цілу милю була відкрита для обстрілу з кулеметів та гармат. Та й завузька, щоб перепусти весь потрібний до наступу транспорт, отож австрійці легко молии розтрощити його. Однак італійці форсували річку, трохи розосередились в обидва боки й здобули на австрійському березі позицію милі в півтори завширшки. То була небезпечна ділянка, і австрійці даремно дали їм заволодіти нею. Гадаю, причиною була взаємна терпимість, бо австрійці й досі вдержували передмостову позицію на нашому боці, нижче за водою. Австрійські траншеї були на узвишші, на схилі горба, лише за кілька ярдів від переднього краю італійців. Колись там стояло невелике містечко, але тепер від нього залишилися самі купи уламків. Те саме й на місці залізничної станції і зруйнованого постійного мосту, що його досі ніяк не вдавалося відбудувати, бо він був на самісінькій видноті.

Я спустився тією вузькою дорогою до річки, залишив машину на перев'язному посту під горою і, діставшись на той бік понтонним мостом, що його захищав гірський відріг, пішов по траншеях через зрівняне з землею містечко й далі уздовж підгір'я. Всі були в укриттях. Напохваті лежали ракети, якими викликали артилерійську підтримку чи подавали сигнали, коли уривався телефонний зв'язок. Довкола було тихо, жарко й брудно. Я подивився крізь колючий дріт на австрійські позиції. Там не видно було ні душі. Випивши по чарці із знайомим капітаном в одному з укриттів, я подався назад через міст.

На нашому боці закінчували прокладати нову широку дорогу, що переходила через гору й зигзагами спускалася до мосту. По закінченні будівництва й мав розпочатися наступ. Дорога йшла лісом, круто повертаючи то в один, то в другий бік. Передбачалося довозити все новою дорогою, а порожні ваговози, підводи, навантажені санітарні машини й інший поворотний транспорт пустити нагору старим вузьким путівцем. Перев'язний пост на австрійському березі розмістився під захистом пагорба, а через понтонний міст поранених треба було переправляти на ношах. Так само мало бути й під час наступу. Як я прикинув собі, останню милю нової дороги чи десь близько того — там, де вона виходила на рівне, — австрійці мали змогу постійно обстрілювати з гармат. Скидалось на те, що там може бути чимала колотнеча. Але я знайшов місце, де приховати машини, коли вони поминуть оту останню небезпечну ділянку дороги й чекатимуть, доки поранених перенесуть через понтонний міст. Я б залюбки проїхався тією новою дорогою та її ще не добудували. З вигляду вона була широка, добре спланована, і її стрімкі повороти, що видніли у прогалинах між деревами на схилі гори, справляли неабияке враження. Санітарним машинам, з їхніми потужними жорсткими гальмами, той спуск був не страшний, а в разі чого, вниз вони однаково їхатимуть без вантажу. Я повернув назад до міста вузьким путівцем.

Машину зупинили два карабінери. Попереду на дорозі вибухнув снаряд, а поки ми чекали, там упало ще три… То стріляли 77-міліметрові гармати; свист розітнутого повітря, уривчастий гримкий вибух, зблиск, а тоді — хмара сірого диму над дорогою. Карабінери махнули нам, що можна рушати далі. Проїжджаючи там, де впали снаряди, й обминаючи невеликі вирви, я чув дух вибухівки, запах розкраяної глини, гірської породи та щойно розтрощеного кременю. Я повернувся в Горіцію до нашої вілли і, як уже казав, пішов навідати міс Барклі, але вона була на чергуванні.

Обід я з'їв похапцем і знов подався до вілли, де містивсь англійський госпіталь. То був великий, показний будинок, що стояв серед розкішних дерев. Міс Барклі сиділа на лаві в саду. З нею була й міс Фергюсон. Вони начебто зраділи мені, а трохи згодом міс Фергюсон вибачилась і пішла.

— Залишаю вас удвох, — сказала вона. — Вам добре й без мене.

— Не йдіть, Елен, — сказала міс Барклі.

— Та ні, піду вже. Мені треба написати кілька листів.

— На добраніч, — мовив я.

— На добраніч, містере Генрі.

— Не пишіть нічого такого, що може насторожити цензора.

— Не турбуйтеся. Я пишу тільки про те, в якому гарному місті ми живем і які хоробрі вояки італійці.

— В такому разі вам дадуть нагороду.

— Буду рада. Добраніч, Кетрін.

— Я ще загляну до вас трохи згодом, — сказала міс Барклі.

Міс Фергюсон зникла в темряві.

— Вона мила, — сказав я.

— Так, дуже мила. Вона медсестра.

— А ви хіба ні?

— Е, ні. Я з тих, — що звуться ДДС. Працюємо ми багато, але нам ніхто не довіряє.

— Чому ж так?

— Не довіряють, поки нічого не діється. А як доходить до справжнього діла, тоді довіряють.

— А яка між вами різниця?

— Медсестра — це вже щось ніби лікар. Потрібна чимала підготовка. А в ДДС — раз-два й до роботи.

— Розумію.

— Італійці не хотіли, щоб жінкй були так близько до фронту. Через те всі ми тут на особливому становищі. Нам не дозволяється нікуди ходити.

— Одначе сюди мені можна приходити?

— Ну звісно. Ми ж не черниці.

— Киньмо розмови про війну.

— Дуже важко. Нема де їх кинути.

— І все ж киньмо.

— Ну гаразд.

Ми подивились у темряві одне на одного. Я подумав, що вона дуже гарна, і взяв її за руку. Вона не опиралась, і я тримав її руку, а другою рукою обняв за стан.

— Не треба, — сказала вона.

Я не забрав руки.

— Чому?

— Не треба.

— Треба, — сказав я. — Ну будь ласка… — Тоді нахилився в темряві, щоб поцілувати її, і раптом в очах мені спалахнуло від різкого пекучого болю. Вона сильно ляснула мене по обличчю. Ляпас припав на ніс та очі, і в мене аж сльози бризнули.

— Ой, пробачте! — сказала вона.

Я зрозумів, що здобув деяку перевагу.

— Так і треба було зробити.

— Мені страшенно прикро, — провадила вона. — Але я на мить уявила собі, як це виглядає збоку: сестра-жалібниця у вільний вечір. Я не хотіла зробити вам боляче. А вам таки боляче, правда?

Вона дивилася на мене в темряві. Я хоч і злився, проте певності не втрачав, і наперед угадував, як усе буде далі, неначе в шаховій партії.

— Ви вчинили саме так, як належало, — сказав я. — І мені зовсім нема чого ображатись.

— Бідолашний.

— Річ у