Марш Радецького та інші романи - Йозеф Рот

— Залишу собі, — сказав він весело і засміявся; мені здалося, що сонячне проміння ще ясніше засяяло у передпокої.

— А що ти робитимеш з грошима? — провадив я далі.

— Вкладу в свою справу, — відказав він. І, ніби аж тепер йому годилося назватися, підвівся зі стільця і з якоюсь твердою рішучістю і зворушливою врочистістю проказав:

— Мене звуть Йозеф Бранко.

Лише тут я зауважив, що стою перед своїм гостем у халаті та капцях. Я попросив його зачекати і пішов до своєї кімнати вдягатися.

Була десь сьома година ранку, коли ми зайшли до кав’ярні «Манґерль». Саме прибули перші пекарчата, всі в білому, напахчені смачними віденськими трояндочками, тістечками з маком і солоною соломкою. Пахло, як і щодня, ще гарячою кавою, свіжою і духмяною. Мій брат у перших Йозеф Бранко сидів коло мене, мов чорнявий південець, осяйний, міцний і дужий; я соромився своєї бляклої білявості й нічної втоми. Я був трохи збентежений. Про що з ним говорити? А він ще більше мене збентежив, сказавши: «Я вранці кави не п’ю, а от від юшки не відмовився б». Ще б пак! У Сиполє селяни вранці їдять картопляну юшку.

Тож я замовив картопляну юшку. Минуло кілька хвилин, а її все не несли, і я соромився вмочати рогалика в каву. Нарешті юшку таки подали — тарілка парувала. Здається, навіть не помітивши ложки, мій брат Йозеф Бранко взяв тарілку смаглявими волохатими руками і підніс її до рота. Сьорбаючи свою юшку, він, певне, й забув про мене. Допавшись до тарілки, яку цупко тримали його тонкі, дужі пальці, він показав, як може поводитися людина, апетит якої становить суто шляхетний порив, а ложки вона не торкається, бо ж, на її думку, шляхетніше їсти просто з тарілки. Певна річ, дивлячись, як мій кузен Йозеф сьорбає юшку, я мало не чудувався, нащо люди взагалі вигадали ложку, той сміховинний знадібок. Мій брат відставив тарілку убік, і я побачив, що вона така блискуча, порожня і чистесенька, ніби її хто щойно помив і витер.

— Сьогодні пополудні, — мовив він, — заберу гроші.

Я спитав Йозефа, що то за справа, в яку він хоче їх вкласти.

— Ет, — сказав він, — вона, може, й дрібна, та годує мене цілу зиму.

І я довідався, що мій брат Йозеф Бранко навесні, влітку й восени длубається в землі, а взимку смажить каштани. У нього були кожух, коняка, візок, казан і п’ять мішків каштанів. Щороку на початку листопада він рушав у путь, аби дістатись якоїсь із коронних земель імперії. Коли якась місцина впадала йому в око, він залишався там зимувати, доки не прилітали лелеки. Відтак клав порожні мішки на кобилу і рушав до найближчої залізничної станції. Здавши шкапу в багаж, він вертав додому і ставав звичайнісіньким плугатарем.

Я запитав Йозефа, яким же то побитом можна збільшити той дрібний ґешефт, і він пояснив мені, що способів тут не бракує. Замість каштанів, приміром, можна було б продавати печені яблука й смажену картоплю. А коли кобила постаріє й охляне, доведеться купити нову. Сотні дві крон він уже б якось заощадив.

Брат був одягнений у лискучий сатиновий піджак, квітчастий плюшевий жилет з барвистими скляними ґудзиками; круг шиї поблискував золотом важкий, тонкої роботи ланцюжок для годинника. І я, вихований батьком у дусі любові до слов’ян нашої імперії і тим-то схильний вважати будь-яку фольклорну бутафорію за певний символ, миттю закохався у той ланцюжок. Мені захотілося його мати. Я спитав свого брата, скільки він коштує.

— Не знаю, — відказав Йозеф. — Мені він дістався від батька, а той дістав його у спадок од свого; такого не купиш. Та що ти мій двоюрідний брат, я тобі його залюбки продам.

— За скільки? — спитав я.

І тут я подумав, пам’ятаючи життєву науку свого батька, що словенський селянин надто шляхетний, аби взагалі турбуватися про гроші й ціни. Мій двоюрідний брат Йозеф Бранко довго думав, а тоді мовив: «Двадцять три крони». Чому саме це число спало йому на думку, я не наважився спитати. Я дав йому двадцять п’ять. Він уважно перелічив, навіть не наміряючись повертати мені дві крони, дістав широку картату — червону з синіми кратами — хусточку і загорнув у неї гроші. І лише тоді, зав’язавши її подвійним вузлом, відчепив ланцюжок, вийняв з кишені камізелі годинник і поклав його на стіл разом з ланцюжком. То був важкий старосвітський срібний годинник, його накручували ключиком; брат не зважувався відчепити від нього ланцюжка, якусь хвилю він ніжно, майже віддано дивився на годинник, а тоді мовив: «Тільки тому, що ти мій брат у перших! Якщо даси мені ще три крони, забирай і годинника!» Я дав йому цілих п’ять крон. Але цього разу він повернув мені решту. Йозеф ще раз витягнув свою хусточку, довго розв’язував подвійний вузол, тоді поклав нові монети до попередніх, запхнув усе в кишеню штанів і щиро подивився мені у вічі.

— А мені й твоя жилетка подобається! — мовив я за якусь мить. — Я б теж хотів її купити.

— Тільки тому, що ти мій двоюрідний брат, — відказав він, — я продам тобі і свою жилетку.

І, не вагаючись жодної хвилини, він скинув піджак, відтак жилетку і подав її мені через стіл.

— Першокласна матерія, — мовив Йозеф Бранко, — та й ґудзики нівроку. Як для тебе, то я прошу за неї дві з половиною крони.

Я відрахував йому три крони і ясно зауважив у його очах розчарування, що тепер я дав йому не п’ять крон, а лише три. Здається, кузен засмутився. Він більше не усміхався, проте сховав ті гроші врешті-решт так само дбайливо і обережно, як і перше.

Тепер я, як на мене, мав усе, що слід мати справжньому словенцеві: старовинний ланцюжок, строкату жилетку, важкий, як камінь, поламаний годинник з ключиком. Більше я не міг чекати ні секунди. Я вдягнув усе те на себе,