Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

Беру перший-ліпший роман і читаю: «З того часу, коли полковник Шпрінґ фон Шпрінґенау після виходу у відставку переселився з Ратено, свого останнього місця служби, не до Вісбадена, як більшість його колег, а в Партенкірхен, Фредеріці якраз виповнилося сімнадцять років. Була весна, за вікном будинку, в якому оселилася родина, понад дахами було видно баварські гори, і з дня у день, вже за сніданком, полковник вихвалявся перед дружиною і дітьми, як особливо щасливою нагодою, тією обставиною, що йому, чоловікові ще при здоров'ї, якому якраз лише виповнилося шістдесят, вдалось позбутися службових обов'язків, уникнути задушливих випарів та затхлости великого міста і всією душею віддатися насолоді спілкування з природою, про що він мріяв ще з часів своєї юности[254]». Тут, безперечно, про щось повідомляється. Нібито повідомляється.

Беру газету, там серед місцевої хроніки читаю таке: «Нещасний випадок з двома поліцаями-мотоциклістами. Сьогодні вранці двоє поліцаїв з відділка на Вранґельштрасе врізалися на мотоциклі у візок двірника. Один із них, поліцайвахтмістр Віхерт, двадцяти п'яти років, одержав перелом ключиці, інший, поліцайвахтмістр Віллі Вольф, зазнав серйозних ушкоджень голови та струс мозку. Обох доправили до шпиталю у Фрідріхсгайн». Це також повідомлення, воно також подається у формі імперфекту. Та, очевидно, перше повідомлення відрізняється від другого тим, що друге повідомлення є справжнім, воно повідомляє про те, що справді сталося, тоді як перше тільки імітує повідомлення. Полковник Шпрінґ фон Шпрінґенау таки напевне не кожен день за сніданком вихвалявся, як особливо щасливою нагодою, тим, що він може віддатися всією душею насолоді спілкування з природою, я також сумніваюся, що Фредеріці було якраз сімнадцять років. Може, вона звалася зовсім не Фредерікою, і їй було лише шістнадцять. У всякому разі, це такі твердження, яким я не вірю навіть тоді, якщо мені їх подають у формі імперфекта. Адже всі ми знаємо, що цей полковник не за сніданком почав вихвалятися як щасливою нагодою тим, що він може віддатися всією душею насолоді спілкування з природою, та й будь-який читач знає, що Фредеріці зовсім не було сімнадцять років, просто сам автор так пише, а проте автор це пише — і ми приймаємо! Що ж це, врешті, таке: людина своїм повідомленням нікого не вводить в оману, не бажає нікого вводити в оману, а все одно береться імітувати справжнє повідомлення. Я взагалі проти імітацій як таких; але тут я хотів би розібратися, в чому полягає сенс цієї імітації. Не маю сумніву, що який-небудь розумний, статечний чоловік, який на першій сторінці газети читає останні новини в імперфекті, справедливо б обурився, якби в підвалі газети було б повідомлення у тій самій формі, що й згори, але при цьому жодне слово не відповідало б дійсності, таку манірність він справедливо вважав би сміховинною й уважав би це зловживанням довіри, а після цього він уникав би матеріалів, надрукованих у газетному підвалі. Що ж я маю сказати про таке романне повідомлення, якому не вірить навіть той, хто його повідомляє, але і той, хто чує це повідомлення, також йому не вірить. Це шахрайство з розподілом ролей. Мені можуть дорікнути: це «мистецтво», але я, на жаль, змушений повторити, що для мене за всіма фактичними ознаками це є якимось шахрайством. Тут мені енергійно шепчуть на вухо: та ти сам дурень, у романі тільки вдають, ніби щось повідомляють, пригадай старого Файхінґера[255], ми потрапляємо до сфери «Так Ніби», тут обом сторонам не треба нічому вірити, адже глядач у театрі також не вірить, що все відбувається насправді, лише діти й селяни часом ловляться на цьому, але ж це все позірно, все це ілюзія.

Я все це вислуховую: нарешті правильне пояснення, аж тут ми навіч стикаємося з нашою псевдораціоналістичною задуреною епохою (раціоналізм може бути грандіозним, але наша епоха не є раціоналістичною). Це пояснення з ілюзією, з позірністю, з «Так Ніби», воно вбиває літературу. Якщо таким мають бути мистецтво й базова форма епічного, що обидві сторони — автор і читач — прикидаються, і нам наперед відомо про цю домовленість, тоді не варто писати навіть одного слова.

Та ця справа з формою повідомлення виглядає зовсім інакше. Коли фройляйн Амалія Леммеркальб[256] читає уривок зі свого останнього роману і там про щось оповідається, ні — я їй не вірю. Цій авторці я не вірю в жодному слові, справді, про це між нами домовлено. Але що відбувається, коли починає розповідати Гомер, коли Данте йде через пекло, коли Дон Кіхот сідає на свого коня й Санчо Панса на своєму віслюку скаче навздогін — там також просто формально про щось повідомляється, чи не так?

Прихильники старої естетики скажуть: безперечно, тут також просто формально про щось повідомляється, немає жодних історичних документів, у яких згадується Дон Кіхот, і, звісно, віслюки мандрували через Іспанію так само, як віслюки мандрують через усі ландшафти у всі часи, але цей особливий віслюк із Санчо Пансою, про нього також немає жодних історичних документів.

Що ж робить цього особливого віслюка переконливішим від усіх інших віслюків? Тут я підійшов до центрального пункту. Очевидно, крім сфери історичних фактів, підтверджених джерелами, існує екзистенція або сфера екзистенції, про яку можна повідомляти формально, повідомляти у формі імперфекту, й таке повідомлення також вимагає від мене, від читача або слухача певної віри — тож за таких обставин має сенс писати, бо між автором та читачем встановлюються щирі стосунки, які ґрунтуються на обґрунтованій взаємній довірі.

Те, що підносить якусь вигадану подію, подану у формі повідомлення, зі сфери просто придуманого й записаного до іншої, правдивої сфери, сфери суто епічного повідомлення, — це показовість подій та персонажів, зображених у формі повідомлення. Йдеться про важливі засадничі ситуації, базові ситуації людського буття, які тут розробляються, це визначальні позиції людини, що постають у цій сфері, вони розбиралися тисячі разів і тому є правдивими, і тому про них можна так повідомляти. Так, ці образи — це не платонівські ідеї, цей Одіссей, Дон Кіхот, мандрівний Данте, усі ці людські ситуації завдяки своїй первинності, істинності та силі переконання стоять вище розібраних істин буденности. Таким чином, над дійсністю здіймається ціла низка образів, хоча їх не так уже й багато, про яких знову і знову можна писати художні твори.

Мені не варто окремо наголошувати, що здатність піднятися до цієї сфери показового й простого відрізняє епічного митця від романіста, зайнятого солідним, буржуазним літературним ремеслом. Це ремесло імітує, не проникаючи в реальність, і аж ніяк не