Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Коли вони кричать, що мати власні переконання — аморально, ви запевняєте їх, що не маєте жодних переконань. Коли злочинці з Народних Республік Європи обвинувачують вас у нетерпимості, бо ви не погоджуєтесь із тим, що ваше прагнення жити та їхнє прагнення вас убивати — це просто відмінні погляди, ви кланяєтесь і поспішаєте їх запевнити, що цілком терпимі до найгірших жахіть. Коли якийсь босий волоцюга серед розсадника зарази в Азії верещить: «Та як ти смієш бути багатим?!» — ви вибачаєтеся і благаєте його бути терплячим, обіцяючи, що все пороздаєте.
Ви опинилися в глухому куті власної зради, яку вчинили, погодившись, що не маєте права на існування. Колись ви повірили, що це «лише компроміс»: визнали, що жити заради себе — зло, натомість жити заради дітей — високоморально. Потім визнали, що жити заради власних дітей теж егоїстично, натомість високоморально — жити заради спільноти. Після цього ви погодилися, що навіть жити заради спільноти — егоїстично, зате високоморально — жити заради країни. І зрештою ви вже допускаєте, щоб найславетнішу з країн пожирали приблуди з різних куточків світу, ви погоджуєтеся, що жити заради країни — егоїстично, і ваш моральний обов’язок — жити заради всієї Землі. Людина, яка не має права на життя, не має права також і на цінності, тому вона і не буде їх берегти.
Наприкінці шляху постійних зрад, позбавлені зброї, впевненості, честі, ви здійснюєте фінальний акт переступу і підписуєте клопотання про інтелектуальне банкрутство: поки містики м’язів із Народних Республік проголошують себе чемпіонами науки та логіки, ви погоджуєтесь і квапитеся заявити, що вашим кардинальним принципом є віра, розум — на боці ваших убивць, тимчасом як ваш власний інтелект підтримує віру. Коли у збентежених головах ваших дітей ще залишаються якісь покручені залишки раціональної чесності, ви кажете їм, що не маєте жодного аргументу, з допомогою якого можна було б підтримати ідеї, створені цією країною, що свобода, власність, правосуддя, права людини не мають раціонального виправдання, що вони спираються на містичні осяяння і можуть бути прийняті винятково на віру, що згідно з логікою та міркуваннями, ворог має рацію, але віра важливіша за розум. Ви кажете дітям, що красти, катувати, поневолювати, відбирати, убивати — раціонально, що вони повинні опиратися спокусам логіки і дисципліновано дотримуватися нераціональності. Що хмарочоси, фабрики, радіо, літаки — все це породження віри та містичної інтуїції, а голод, концентраційні табори і розстріли — наслідки поміркованого існування. Що промислова революція була бунтом людини віри проти ери розуму та логіки, знаної як Середні Віки. Водночас, не перевівши подиху і звертаючись до тієї ж дитини, ви заявляєте, що мародери, які керують Народними Республіками, перевершать цю країну у виробництві матеріальних благ, оскільки вони представляють науку, але цікавитись фізичним багатством — зло, тому людина мусить відмовитися від матеріального процвітання. Кажете, мародери мають шляхетні ідеали, тільки їх не дотримуються, натомість ви вважаєте, що ваша мета у боротьбі з мародерами — лише переслідувати їхні цілі, яких вони самі не можуть досягнути, зате можете ви, і що спосіб їх перемогти — це випередити їх і роздати власне майно.
А потім дивуєтесь із того, чому ваші діти приєднуються до убивць із Республік або стають напівбожевільними злочинцями, дивуєтеся, чому мародери підбираються дедалі ближче до дверей вашого дому; ви обвинувачуєте в цьому людську дурість, стверджуєте, що маси не здатні сприймати голос розуму.
Ви не помічаєте тієї відвертої публічної вистави, в якій мародери показово воюють із розумом, як і того факту, що найкривавіші жахи, які вони чинять, мають на меті покарати за злочин мислення. Ви замовчуєте той факт, що більшість містиків м’язів починали, як містики духу, що вони весь час перебігають з одного табору в інший, що люди, яких ви називаєте матеріалістами та спіритуалістами — це дві половини однієї людини, розкраяної навпіл, людини, яка прагне цілісності, але шукає її, кидаючись від руйнування плоті до руйнування душі й навпаки, бігаючи від школи до рабовласницьких таборів у Європі, в’язнучи в містичних гнойовиках Індії, шукаючи притулку, щоб сховатися від реальності, шукаючи будь-якої можливості втекти від власного розуму.
Ви замовчуєте все це і тримаєтеся своєї лицемірної «віри», не розголошуєте власного знання, що мародери тримають вас у лещатах вашого ж морального кодексу, що вони — останні й постійні практики тієї моралі, якій ви частково коритесь, але частково й оминаєте, що вони практикують її в єдиний спосіб, у який її можна практикувати: перетворивши землю на жертовне багаття; що ваша мораль забороняє вам протистояти їм у єдино можливий спосіб — відмовляючись стати офірними тваринами, гордо ствердивши власне право на існування; що для того, аби їх остаточно подолати, ви повинні заперечити свою мораль.
Ви замовчуєте все це, бо ваша самоповага пов’язана з містичною «безкорисливістю», яка ніколи не була вам притаманна, хоч ви так довго вдавали, наче її практикуєте, що сама думка про те, щоб від неї відмовитися, вас жахає. Жодна цінність не є важливішою за самоповагу, однак ви вклали її в суперечливі гарантії, — і тепер ваша ж мораль загнала вас у пастку, де ви змушені боротися за віру самознищення. Який понурий жарт спіткав вас: прагнення самоповаги, що ви її нездатні ні пояснити, ні окреслити, належить моїй моралі, а не вашій. Це об’єктивна ознака мого кодексу, доказ моєї правди, що існує у ваших душах.
Завдяки почуттям, яких не навчилась ідентифікувати, але які здобула ще від перших свідомих моментів свого існування, виявивши, що повинна здійснювати вибір, людина розуміє, що її відчайдушна потреба самоповаги — справа життя і смерті. Як вольова істота людина знає, що їй слід чітко знати власну ціну, бо від цього залежить збереження власного життя. Знає вона також, що мусить мати рацію. Помилятися, діючи, отже, — ризикувати життям. Кожен акт людського буття мусить бути вольовим. Звичайна дія споживання їжі передбачає, що особа, яка це робить, — гідна того, щоб її життєдіяльність підтримували. Кожна насолода, якої особа прагне, передбачає, що вона достойна цієї насолоди. Людина не має вибору щодо потреби у самооцінці, єдиний вибір, який слід здійснити, — обрати критерій, згідно з яким варто себе оцінювати. Особа робить фатальну помилку, змінюючи масштаб цього критерію і перетворюючи його на засіб для власного знищення, — обираючи критерій, що суперечить існуванню і налаштовує людську самооцінку проти реальності.
Кожна форма безпричинних сумнівів, кожне відчуття неповноцінності й таємної нікчемності — це насправді прихований страх людини, що
